Вовчок Марко - Три долi

ий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й болiла.

  Як ¿¿ поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тiльки на нiч, а коли, то й ночуº у дочки. Дивитися веселiш стала.

  Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тiльки навiдуºться; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту рiдку хвилину, як посидить дома... Куди вiн усе поспiшаºться? Чого вiн, як на жаринi? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як кохаºш! Маруся нiкому не казала - я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мо¿ тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у сво¿й хатi.

  Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурнiша - важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн з дому часто одгоджаºться, а там завважила, як його дожидаº Маруся, як устрiч йому виходить... По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смутуº, а йде - вибираºться з господи - то й очi блищать...

  XVII

  Як iти од нашо¿ слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiº, побiлiº, пожовкне та й тодi ще живе, - аж лихо! Так i той Гершко жив-жив... а тут разом i вмер. От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, - багатир, славили люди, сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.

  Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнiв iзо два не виходить з своº¿ хати i кроку нiкуди, - не буваº i Маруся в не¿...

  - А що се ви усе дома? - питаºмо. - Як же господь милуº?

  - Спасибi, добре.

  - Ви вже давненько у дiток не були у сво¿х, - чи вони здоровенькi? Чому Маруся не буваº?

  - В не¿ дитина нездужаº.

  - Та як же вона, молоденька, без вас там запомагаºться?

  - Нехай сама собi живе, - промовила Пилипиха.

  - Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе - його божа воля, а вас господь милуº, то й шануйтеся!

  - Яв своº¿ дитини нi за що... Вона мене не шануº, не поважаº! Вона мене замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка... Чи зроду вони кохали ¿¿, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн ¿¿ не кохав - хотiла за його, а тепер вiн до iншо¿ ходить.

  - Та, може, се неправда...

  - Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожидаº, стрiчаº, а вiн мимо йде - чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'º нишком. Кажу Марусi: "Чи ти знаºш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю ¿й, скажи йому". - "Як я його маю не пускати, - одмовляº тодi: - може, йому дiло яке..." "Скажи йому", - наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я ¿¿ докоряла - вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на сво¿ очi й при людях, - може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь сто¿ть: чую, розмовляº з кимсь мiй зять - його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся - сидить пiд яблунею молодиця: рукава в не¿ за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слухаº, що мiй зять говорить, i смiºться. А зять мiй до не¿ такi речi промовляº: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки - нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоº, нехай i неласкаве, почую... А вчора, - каже, - вчора i позавчора я усю нiч пiд цiºю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не днюºш, не ночуºш дома?" - й смiºться. "Нiчого", - одмовив ¿й (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?" - "Не знаю". - "А чому ж ти в не¿ не поспитаºш за се? га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почуº!" - схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла.

  Вiн кликав - рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi судився, тебе ¿м бог скарав". - "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!" - менi дорiкаº дочка моя!

  Тодi я усе ¿й розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" - "А тобi лучче, як дурять, любити?" - "Вiн мене не обманюº". - "То ще вiри не ймеш менi?" - "Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить". - "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не кохаºш, чи що?" - "Кохаю..." Спориться та змагаºться iзо мною... Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно... Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиняº, як батьковi шановному, як чоловiковi любому... "Як вже ти уваги на себе не маºш, - кажу, - то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".

  Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпитаºмось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у ¿х i не буду.

  - А унучечка ваша дуже слаба?

  - Не велика там слабiсть, та велике побивання.

  - Журяться вони дуже?

  - Хто вони? Та зять мiй чи й знаº, що дитина нездужаº - вiн не питаº i не дивиться.

  - Не вiдрiкайтесь дiток, любко, - просить вже мати Пилипиху, - не вiдрiкайтеся втiхи своº¿!

  - Я сама собi раду раджу, - одкаже на те Пилипиха.

  - Подаруйте вже дочцi сво¿й: вона ж його дуже так любить, Якова! - говорить мати.

  - I я ¿¿ дуже люблю, - одказала Пилппиха.

  - Хоч я вже одвiдаю Марусю, - кажу матерi та й пiшла до не¿.

  Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку.

  - Боже поможи, Марусю! - вiтаю ¿¿.

  - Спасибi. Сiдай, Химо.

  - А що дитинцi?

  Вона глянула на дитинку й одмовила!

  - Терпить малесеньке.

  - Була у нас твоя мати, Марусю, - кажу.

  - Яка вона була? Що говорила?

  - Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.

  - Смутно менi те! - промовила Маруся.

  Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.

  Почали ми тиху розмову - згадування. Згадали наш¿ забавки давнi дитячi, - пригадали й дiвочi безсумнi¿ часи... Не зводячи очей з дитинки своº¿, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.

  Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно - вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне - прислухаºться пильно; стихне усе знов i нема нiкого, - вона не зiтхне навiть, знов дожидаº... Я й пiшла так - не бачила його, - не повернувся при менi. "Скажи матусi мо¿й, що прийду до не¿, як моя дитинка iрохи одужаº", - просила мене Маруся прощаючись.

  А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до не¿ усiх знатниць i лiкарок, - здаºться, нiкому не впiзналася ¿¿ недуга - яка була. В не¿ нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своº¿ - i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.

  Маруся при¿хала з дитинкою - дитинка ще не зовсiм одужала, - усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляºться. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло не¿, як Маруся не годила ¿й, - не пригорнулася вже мати до не¿ нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до само¿ смертi своº¿. Що було Маруся просить:

  - Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаºте о здоров'я своº? - Вона не прийма нiчого того. I останнº слово ¿¿ було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.

  XVIII

  Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, - ми ж усе жили своºю старою тугою.

  Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матi¿ усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком сво¿м: "Здорова, - напише, - живу, богу молюся за сво¿ грiхи i за вашi".

  Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у не¿ пiд тином шинковим днюº й ночуº, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, - вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, - от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, - покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдаº.

  Тiльки й ходили до не¿, що мати да я; ми - частенько.

  Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, - се було у свято, - аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочуºться. Гостi в не¿ якiсь?

  Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi - молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я ¿¿ зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови ¿¿ високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, - щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима сво¿ми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в не¿ i питаю:

  - Хто се в вас, Марусе?

  - Шинкар iз жiнкою.

  - Чи давно се ходять вони до вас?

  - Се уперше прийшли сьогоднi.

  - Як се здумали вони?

  -Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.

  - Чого то?

  - Каже, мене забачити.

  - А ти ж до ¿х пiдеш?

  - Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.

  Спокiйна собi, люба - от наче вона без жодно¿ думки важко¿ по квiтчастому полю проходжаº вечором тихим та теплим.

  Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його - неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока... Шинкарка '^j усе всмiхалася.

  - Нащо п'ºш багато, не пий! -озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).

  - Чому не пити менi? Уп'юся - мене люба жiнка доведе до господи.

  - А як не схочу? - задзвенiла вона жартуючи.

  - Не схочеш? - каже, а сам ¿¿ мiряº поглядом - яка. - Або ж хто тебе запитаº, чи хочеш?

  Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорюº, питаº, частуº - не звiв очей шинкар з Чайченка, - аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, - тодi шинкар очi в землю врив.

  - Хутко у вас празник, - говорить Маруся до шинкаря, - гостей же до вас, гостей!

  - Дякувати, мене добрi люди не забувають! - одкаже шинкар. - Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, - то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!

  Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

  - А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? - пита знов Маруся.

  - Пом'янiть його душу, шановна хазяºчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись... а вiн втопився.

  - Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!

  - Чого - бiдна! Вона у розкошах тепер, ¿й ще покращало у свiтi... Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!

  Схиливсь до своº¿ жiнки, оком iскрить.

  - Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! - додав.

  Сумно стало. Мова не мовилася.

  Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив ¿¿ за руку:

  - Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! - Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, - засмiялась йому шинкарка: - чи ти мене загубити бо¿шся, як тую голочку?

  - Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! - вiдказав ¿й.

  I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:

  - Бувайте здоровi! - Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, - казали, - що став шинкар свою жiнку зневажати - вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився - мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони - така буча збилася, що ледве розняли ¿х. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, - каже, - у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" - "Не приходь у шинок!" - знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" - "А то прийди", - промовив шинкар.

  Люди вже ¿х розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв... Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.

  Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?

  - Чоловiк нездужа, - смутно вона менi одказала.

  - Коли се вiн занедужав?

  - Та вже три днi. I не ¿сть, i не п'º. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.

  - Та де ж вiн?

  - Лежить у кiмнатi.

  А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася - кинулась до його.

  - Хто се до нас прийшов? - питаº.

  - Се Хима прийшла мене одвiдати.

  Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.

  Я тодi ¿й говорю:

  - Марусе, чи знаºш ти, що позавчора було?

  - Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чуºш - не приходь, бороню тобi, - крикнула на Якова, - в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок ¿де, що до приятеля ¿де - не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!

  Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!

  - Жаль, - кажу, - жаль, та не вернеться!

  - Чого жаль? - спитала Маруся.

  - Життя молодого, вiку загубленого дарма - чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?

  - Менi не жаль нiчого, - говорить.

  Знов змовкли - сидимо... Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькi¿, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискуº.

  - Куди тепер пiдеш у негоду таку, - каже Маруся, - заночуй у мене.

  А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.

  - Добре, зостануся, - заночую в тебе. - I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, - зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав ¿¿, спитав, хто в хатi в не¿, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш ¿¿ кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" - "Нема нiкого". - "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, - вiдчини!" Вона одчинить - нема. Трошки згодом знов ¿¿ шле: "Пiд ворiтьми хтось сто¿ть", то: "Пiд вiкном хтось добуваºться". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала - нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.

  Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом...

  Ha свiтаннi, чуºмо, стукають тихенько, там мiцнiш, - Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" - гукав нам услiд Чайченко...

  Одчиняºмо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.

  - Здоровi були! - до Марусi. - А де ваш чоловiк?

  - Дома.

  - Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.

  - Вiн нездужаº, лежить.

  - Не можна й подивитись на його?

  - Нездужаº. Нащо ее вам так конче його треба?

  - Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужаº, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!

  Швидко пiшов, швидко.

  Маруся розказуº чоловiку, - не даº сво¿м питанням промовляти ¿й. Велiв ¿й ще та ще розказувати. Вона розказувала.

  XIX

  Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краºчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу - жiнок бачу тут i бачу - ще ¿х бiжить дорогами; бачу, дверi збитi¿ виносять з шинку... "Що то таке?" - питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоº на долiвцi лежали, сполощенi кров'ю. В не¿ нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки - впились. Сорочки на ¿х порванi, подранi, намисто ¿¿ розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, - бо не було на йому нiяко¿ порази, й лежав вiн зчорнiвши, - вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку - зачинено; почали стукати - не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать - щось непевно - вибили дверi, а вони обоº лежать... Я метчiй до Марусi...

  - Боже мiй правий! - промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:

  - Хто прийшов до нас?

  - Лихо сталося, - кажу голосно.

  - Яке лихо?

  - Забився шинкар з жiнкою.

  Тихо... Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:

  - Що, що? - питаºться, - сам шапку хапаº, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його.

  - Правда сьому? - запитав вiн Марусi.

  - Правда, - промовила Маруся.

  - Я на сво¿ очi обох бачила, - говорю йому.

  - Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! - заговорила Маруся.

  - Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!

  Просить ¿¿, як дитина маленька.

  Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий.

  Повернулася вона. "Правда", - каже.

  Став Чайченко плакати дуже.

  Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше - тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троº, по двоº ¿х позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка - ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам'ятi сливе був вiн. Не вважають - беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi... Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його...

  Вона до нас дiток сво¿х завела - покинула, а сама зновтаки пiшла туди до його.

  - Не пустять, Марусе! - кажемо ¿й.

  - Я ближче буду до його. - Пiшла.

  Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж добро¿ ради не послухали... тодi й ¿м вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий... Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, - дожидав: цiлий день сто¿ть на порозi, руки в кишенях, на ши¿ червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, - сто¿ть та свистить - якусь жовнiрську ходу висвищуе.

  Хiба чай iспиваº, то перестане, а випив самовар чаю - знов на порозi, знов свище...

  Подякувала Маруся - ¿¿ пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякуº, - стали ¿¿ пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, - вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар... "Отсе добрая жона", - хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його... Вже суд вибирався з нашого села ви¿здити на завтра, вже Чайченка випустили, - коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка "сво¿м ворогом" i казав, "що тiсно ¿м обом у свiтi жити". Знов суд судити почав; знов питання - Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi.

  Маруся за ним пiшла.

  - Прощавай, - каже менi, - спродай усе, пересилай грошi.

  - Марусе, - говорить ¿й мати, - усе ти спродуºш, а в тебе дiтки...

  - Я знаю... я не забуваю.

  Попрощалася з нами, дiток пригорнула, - пiшла, ¿¿ до острогу не впускають.

  - Мiй чоловiк там, - доводить вона усiм.

  - Твiй чоловiк повинувачений - йому там i сидiти, - тобi не можна.

  - I я винна.

  - У чому винна ти?

  - Винна й я, коли вiн винний.

  - Годi! Iди геть собi! - кажуть ¿й, жалiючи. Вона не йде.

  - Що ж ти признаºшся, що винна ти? - питають в не¿ знов.

  - Винна.

  Казали ¿й руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки ¿х випустили.

  Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"

  Маруся не одмiнилася - тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.

  А я ще, стрiчаючи ¿¿, дивуюся, що вона краси своº¿ не стратила: тi ж очi, чоло теж, - коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.

  Оселилися вони знов у сво¿й хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло - усе вже спродане було... Дiтки гомонять самi однi, i вже така ¿м утiшка з того, як горобцi прилетять - зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.

  Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.

  Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, - десь сильно в його голова болiла... Другого разу бачила - вiн спав... Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мо¿, мислi! До кого ж ви прийшли?" - сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, - не буде вже моº¿ любовi".

  XX

  Мене сватало два женихи... Еге ж! Згадуºться менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, - вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"

  Згадувався менi чоловiк Палiй... Сватало ж двоº. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний - я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити - не схотiла робачком стати... Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося ¿й для свого сина, чепурного, сироту брати, - вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний - вiн i любив якось, наче бився.

  Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об не¿ не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, - вiн усiх за те вiдцурався людей: i сво¿х рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не при¿де вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi ¿й послали.

  Тяжко було одного дня батьковi дуже, - мати сидiла бiля його та й каже:

  - Друже мiй! Дитина наша при¿де до нас.

  Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на не¿. Мати знов каже:

  - Катря до нас при¿де.

  Дожидали Катрi - Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав - як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив - чому не ¿де, чи буде - анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На завтра i вмер вiн.

  Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу вiддала, - будуть поминать, будуть грiхи iзбирать..."

  Знов жилося...

  Була в нас у слободi бублечниця, а в не¿ наймичка - велика, чорнява дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, - то, було, стрiнешся iз нею, питаºш: "Що робили ви?" - "Воду носили, бублики пекли", - одкаже вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" - "Води принесемо, бублики спечемо". - "А позавтрому?" - "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".

  Вмер в ¿х хазя¿н - дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.

  - А що в вас?

  - В нас хазя¿н вмер, i поховали.

  - А тепер як?

  - Воду носимо, бублики печемо.

  Дiвчина було говорить спокiйно, сто¿ть свiжа - а тут б слухати нiяково: дивуºшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають такi в бога!

  Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима з морозами - усе здавалося якось нудно, якось докучливо... Були в нас давнi радощi; були в нас старi сумування - до ¿х тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки сто¿ть знакоме, а тут вiтаºшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеº як шелестить! Глянеш на поля, на луги - якi поля, якi луги! Аж смiºться щось в тобi...

  А вже як життя лiчиш своº понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже: що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'¿iшне!

  Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi... Часом звали нас на весiлля - ми ходили на весiлля... Найчастiш я ходила до Марусi.

  Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiрко¿, та од живо¿ води... ¿й сонечко не так свiтило, як нам; ¿й i пташки iначiй щебетали...

  XXI

  Чи великий, чи малий час збiг - мати занедужала. Сказав би, рада вона сво¿й недузi була:

  - Отсе й менi вмирати, - каже, - отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси - нехай пише зараз до Катрi, щоб при¿хала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!

  Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.

  - Отсе, не ¿де Катря! -мутиться мати. - Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають ¿¿ там; коли б я видужала, то б я вже сама до не¿ по¿хала одвiдати, побачити... Чи побачу ¿¿ вже коли? Коли б я одужала, то б я ¿¿ одшукала, де вона... Чи я вже ¿¿ не побачу?

  Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала - будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".

  - О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! - промовила мати i заплакала. - Поховай мене, Химо, - говорить менi. - Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! - усе прохала мене.

  Перед смертю говорила:

  - Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, - послужи ¿й, серце, не покинь!

  Усе богу молилась, все молилася - до останньо¿ години. Тихо i сумно вмерла.

  Як ¿¿ поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися ¿й лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, при¿де сама опоряджати, що ¿й у спадку дiсталося. Ми стали ¿¿ дожидати.

  Дiждали.

  Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягаº до нашого двору. Було се ранком, - ранок славний, ясний, пахучий:уночi дощ перепав.

  Я вибiгла за ворота.

  - Катренько, де ти?

  Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.

  Катря теж мене перехрестила - ледве на мене глянула вона - i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятаº - забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко...

  - Ох, як же втомилися ми, - почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi сво¿ ряси одну по другiй. - Вже ¿хали ми, ¿хали, та й годi сказали.

  Глас в не¿ був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла... На дух-мару вона походила з сво¿м нездвиженим обличчям, iз сво¿м поглядом безпричасним... А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..

  Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!

  Черниця знов говорить:

  - Втомилися як, боже милий! Ледве дихаºмо! - А там додаº: - Вже сонечко пiдбилося на снiдання...

  Глянула на Катрю - Катря сто¿ть, не чуº i не озиваºться.

  - Сестро! - до Катрi, посмикаючи ¿¿ мiцненько за рукава. - Треба нам пiдживитися?

  - Як завволите, сестро Меланiя, - одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла.

  - Дiвчино! - прикликаº мене сестра Меланiя. - Ходи лишень ближче, - як на iм'я?

  - Химою звуть, - кажу.

  - Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?

  - Зараз iзготую, - кажу.

  Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряº у глечик, одсипаº муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набираº; хлiб краº; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляº, - жвава та хапкая. Господи-свiте!

  Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила ¿¿ рукою од столу, накриваючи, - Катря сiла на лавцi тодi.

  Готове снiдання - стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а ¿сти нiчого не ¿ла вона, окрiм малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.

  По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити:

  - Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися... - А очi в не¿ почали прижмурюватись; говорячи якось мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.

  - Не треба баритись, - ще промовила зiтхаючи, - о... о... - вимовила ще раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою...

  Спала. Мухи понад нею гули, мухи ¿¿ кусали - спала. Катря сидiла, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася живим. Я до не¿ близько пiдступила i кажу:

  - Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзнаºш? - Рум'янцi одразу збiгли з ¿¿ обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi сво¿ i одказала менi:

  - Я тебе пам'ятаю.

  - Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?

  - Усi слова пражнi. Треба молитись...

  - Катре, чи ти знаºш, що Маруся замiж пiшла?

  - Боже благослови.

  - За Чайченка пiшла.

  - Боже благослови.

  - Вона нещасна дуже.

  - Божа воля.

  Усе менi одказуº, як наче по псалтирю читаº.

  - Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?

  - Я молюся за вас i за всiх людей.

  - Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?

  - Господь повелiв усiх любити, - i ворогiв.

  - То ти мене як ворога жалуºш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi нiкого любого? Нема нiчого милого?

  - Менi усi рiвнi, за всiх молюся.

  - И усi вороги тобi?

  - Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, - промовила з опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем да полум'ям од не¿ пахнуло - як колись.

  - А сiм'я? А родина? - кажу.

  - Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!

  - Так усiх кидати?

  - Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже нiй! Помилуй нас! - покликнула сумно.

  - Амiнь, - одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй дзвiнкий голос. - Амiнь, - ще раз ркаже та й позiхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: - Ходiм вже до батюшки, - приказуº Катрi.

  I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.

  Поки ми дiйшли до священикового двору - бiля церкви стояв з двома коминами i з рундучком пiд пiддашшя, - поки дiйшли, кажу, то вже сестра Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i жваво.

  Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря стала бiля не¿, а я поза Катрею.

  - Сiдайте ж бо, батюшка! - просить його сестра Меланiя.

  Батюшка сiв проти не¿ та й закашлявся.

  - А що се - кашель вас напав, батюшка? - пита сестра Меланiя. - Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й старi, - болiли на голову?

  Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний - сторопiв, слухаючи ¿¿ та на не! дивлячись - тiльки головою кивав.

  - Отсе ми до вас при¿хали з вашою давньою парафiянкою, - починаº другу вже рiч сестра Меланiя. - Вона менi приручена. Спадок ¿й од родителiв, як знаºте; вона усе оджалувала на монастир. Ми при¿хали усього того роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут ¿й належить, - покажiть менi, коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого потрудiмось.

  Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася, пiдбiгала, приглядала, прислухала.

  Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло не¿ процвiтали - вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю, питали... Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi прийшли.

  Одчинили скринi, .стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала - Катря усе стояла оддалiк, не глядячи...

  Люди потроху розiйшлися...

  - Ви добре се знаºте, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд небiжчикiв? - питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi.

  - Знаю добре, - говорив батюшка.

  - Та вона ж далека родичка, а дочка º рiдна...

  - Така була воля ¿х. Вони дiвчину жалували.

  - I другi знають те?

  - Як же! Свiдки º.

  - А! - каже. Бiльш вже не питала.

  XXII

  Прийшла Маруся до Катрi. Була вона тиха, смутна i ласкава.

  - Знаº? - спитала мене.

  - Знаº, - кажу, - та ¿й за все байдуже.

  Катря ¿¿ спершу не пiзнала, а на вiтання одказала:

  - Благослови, господи!

  - Се Маруся, - говорю ¿й.

  Тодi вже вона пiзнала i знов каже:

  - Боже благослови!

  Маруся стояла перед нею.

  - Сiдай, Марусе! - прошу.

  Вона не схотiла чи не вчула, стояла i дивилася на Катрю. Катря непорухома сидiла. Бiльш не було нiкого в хатi.

  - Катре, - промовила до не¿ Маруся, - чом ти слова не промовиш? Чи менi звелиш говорити, Катре?

  - Що? - пита Катря. - Що говорити?

  - Бач, Маруся вже сива стала зовсiм, - кажу, знявши хустку з Марусi.

  Подивившися, каже:

  - Сива.

  Посидiла Маруся мовчки i попрощалась. Катря ¿¿ хрестить.

  - Катре! - промовила Маруся, - в мене дiти.

  - Боже ¿х благослови! - одказала Катря по своºму звичаю.

  Як сама вже вона нiчим людським не мутилася, - то вже й не вважала, як в iнших серце колотилося.

  Маруся додому пiшла.

  На третiй день Катря iз сестрою Меланiºю по¿хали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як вiталась... Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!

  - Як одмiнилася! - промовила Маруся, дивлячись услiд за тим возом критим по дорозi.

  - А пам'ятаºш, яка була вона? - кажу.

  - Як же!.. Добре пам'ятаю.

  Ще ми постояли, подивились. Маруся пiшла до своº¿ господи, а я ¿¿ провела i в не¿ трохи посидiла.

  Якiв усе хворiв, усе болiв. Давно вже вiн не робив нiчого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було ¿й дiла в господi, велико печалi на серцi.

  Весело, як º ким радiти, та й те добре, коли º об кiм поплакати. Iй-же богу моºму, добре! Гiрка та жива вода, кажу вам...

  Виходжу я од Марусi, i вена мене до ворiт доводить, а за нею дiтки топотять дрiбненько-важенько...

  - Подивись, - каже вона, - подивись, Химо, усi тройко у його вилились - мо¿ чорнявенькi!

  I згорнула ¿х усiх до себе. А вони хто з паличкою у руцi, хто з хлiбом, з пiсочком у жменьцi, жвавенько дивляться... Тиха i вбога хата з вишневим садком!

  Я живу собi придобно на сво¿й селитьбi. Сусiди до мене ходять, а я знов до ¿х - одвiдуºмось. Радимось, як городи засiваºмо; вкупi наш одпочивок у свято...

  Час за час, а к вечору ближче...