Вовчок Марко - Три долi

и, кого обираºш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!

  Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi - того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде - Катрине весiлля, та яке життя ¿й красне, гадаºмо, а батько уступить до хати, - ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукаº чогось за запiчком, третя голку загубить, - батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"

  Ми й скаменiºмо перед ним... Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже ºдиний!

  Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися - чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своº¿ дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи...

  Катря нам з Марусею призналася, що буде ¿¿ сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали ¿й усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди - за ними нажиться!

  - Дай боже щастя! - говорить Пилипиха.

  - Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться... Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний...

  - А ти мати чи нi сво¿й дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш - нехай мойму дитятi доля гине.

  Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло - доводьте ж йому краю!"

  Та й одпочити не даº часу; пiдмовляº та пiдговорюº: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй...

  Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

  - Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, - се матерi втiха вiд бога, а не син!

  - Вже того не знаю, який вiн до дiла, - каже батько, - а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиваº.

  - А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.

  - Не жодну й тугу танцюра розтанцюº! - на те ¿й одмовив.

  Удруге знов примощуºться мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько ¿и у вiчi поглянув.

  - А що се хвалиш, - змовив, - неначеб зятя?

  - Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! - одкаже йому тихо та умовно так уже!..

  Ми з Катрею сидимо - не д'хнемо...

  Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.

  - Не шукай дочцi пари, стара, - промовив, - вже я ¿й сам пару знайшов; осенi заждiть.

  Стара зирк на дочку, - дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:

  - Мiй ти голубе милий! За кого ж ти ¿¿ 'ддати хочеш?

  - Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.

  - Годi, доню! Годi, дитино моя! - вона до Катрi. - Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоºму батьковi; я його буду за тебе прохати...

  - Iдiть, мамо, йдiть-бо - просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!

  - Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи...

  - Мамо, мамо! Яково менi зажидати!

  Ми ¿¿ вговоряти стали... Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?

  Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своº, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!"

  - Катре, - говорю, - буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька - благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своº "годi!" та й нагадувать iще не звелить?

  - Горе моº! Горе моº! Добре! Я ждатиму... Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!

  - А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, - я тодi йому скажу... Я тодi скажу i поблагаю... Для своº¿ дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою...

  - Я ждатиму, - промовила Катря: - я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, - що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.

  VI

  Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, - сидiв такий, не гадки, як i вчора.

  Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.

  Довгенько у хатi тихо було...

  - Голубе мiй! - заговорила мати: - нашу Катрю хочуть сватати...

  - А що ж! Нехай сватають, хто хоче, - з того догани нема!

  - Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода?

  - Я за Чайченка не 'ддам.

  Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:

  "Катре! Катре! Усе пропаде!.."

  Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.

  - Дитина дуже парубка вподобала, - просить мати: - нехай же вона в нас щаслива буде!

  - Не на те я дочку викохав, - гримнув батько, - щоб я ¿¿ первому пройдисвiту мав оддати, який там ¿й в око впаде!

  - Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi ¿х на повазi мають.

  - За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.

  - Знали б люди... чулись би непокори на ¿х, а то усi шанують... Ти сам перве з ними заходив...

  - Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б сво¿ не пускав ¿х нiколи...

  - Велику ласку менi зроби, послухай!

  - Годi!..

  Катря як скричить, зарветься до хати, - я ¿¿ за поперек вхопила, у сiни назад одкинула...

  - Що таке? - пита батько з хати, бiжить мати...

  - Се ми йдемо в берег по воду, - одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою...

  - Не журись, - вмовляю ¿¿, - не журись! Може, ще батько власкавиться - вiн же тебе жалуº! Як же нападеться на мене Катря!

  - Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляºш? Аж я сама трохи iзлякалася:

  - Та бо'? iз тобою, Катре, - кажу, - обмiркуйся гаразд!

  Облилася вона слiзьми дрiбними.

  - Коли б же я хоч його побачила, своº серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, - вiн сьогоднi у га¿ дерево рубаº.

  - Бiгаймо, - кажу, - утрися, не плач!

  Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра сво¿ понад ровом у бур'янах.

  До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуºмо вже - сокира цюкаº i голос вiтер до нас зносить - пiснi хтось спiваº.

  - Се вiн, - впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк... Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.

  Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм... Бачимо його, а вiн нас ще не бачить - спiваº. Катря припинилася.

  - Що вiн таке спiваº? - спиталася, вжахнувшися спiву того: - що вiн спiваº?

  - Послухаймо, - кажу, - то й почуºмо... Ходiм ближче.

  - Цить! Постривай! - шепоче менi.

  Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

  Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеº та холоднеº небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своºю сокирою блискучою цюкав, - задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.

  Отака була його пiсня:

  Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, - i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi - та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:

  Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,

  Та не буде так, як першая, мила!

  - Яких се ти пiсень спiваºш? - покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.

  Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, - знов пустив i знов сокиру пiдняв.

  - Спасибi, - каже, - спасибi, що прийшла, а я не сподiвався...

  - Боже милий! Яко¿ ж смутно¿ ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я - друга?

  Вiн так нiби трохи iзмiшався...

  - Лучче, - одмовляºться, - лучче пожалуй мене, моя рибонько!

  Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, - вона усе своº горе забула...

  - Нi, - каже, - я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, - збач менi те... Та й знову перескоком:

  - А нащо тако¿ смутно¿ спiвав? Проти чого спiвав тако¿?

  Тодi вже я з-за куща озвалась:

  - Чи забула, - кажу, - голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?

  - Ой, лихо ж моº великеº! Нещастя моº!

  - Що ти кажеш? - пита ¿¿ Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.

  - Батько за тебе дати мене не хоче!

  - Маº другого зятя до руки?.. Кого се? - пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складаº.

  - Когось там думаº на моº безголов'я! - говорить Катря, заплакавши.

  - Вже зять нарекований! - каже тодi Чайченко. - От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухо¿ криницi воду брать...

  Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався... уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули... Та все те пота¿вши у собi, нiби з упокоºм помалу устаº...

  - А тобi ж як? Ти що думаºш? - пита Катрi.

  - Нащо питаºш? Нащо моº серце краºш? - одкаже вона.

  - Та хто вас зна, хто й розбере! - промовив Чайченко гiрко: - покохаºте вранцi, забудете ввечерi!

  Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

  Вiн тодi узяв ¿¿ за руку.

  - Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидаº!

  - Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаºш? То ти й щасливий з другою будеш?

  - Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

  - Та що се ви, - говорю я, - та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!

  Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

  От i стали ми радитись.

  - Не треба батьковi докучати слiзьми, - кажу. - Не треба тепер до його й приступати.

  Чайченко усього дослухаº склавши руки.

  - Я батьковi до нiг упаду, - нахваляºться Катря, послухавши мого слова розумного. - Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

  - Ти й до нiг зажди упадати, - мовлю ¿й, - i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, - кажу, - не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамуºться.

  - Та яково ж отакечки й не знати - чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моº! Лихо моº!

  - А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, - виводжу Катрi.

  - Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без не¿ живеться! - додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити...

  - Розумний не стратить надi¿, - я йому: - треба сподiватись, живши...

  - Поки не зрадять, - знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.

  - О, - каже, - отсе я тебе зраджу?

  Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.

  - А нам пора додому, - нагадую, - щоб часом не нажити нам собi лишенька!

  - Iди, Химо, голубочко! - говорить Катря. - Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.

  А сама мене виводить на стежечку... Я пiшла... Що й казати! Я ще пiд гаºм чималу годинку тривала тих двох слiв... Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.

  Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.

  - А до яко¿ се криницi ходили? - спитав.

  - Ми ще й прогулялися собi трохи, - одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку... А в дочки сльози хвилюють...

  - Батенько! - промовила.

  I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова ¿¿ благащого...

  VII

  Час iде, минаºться; ми ждемо собi кращого, бiдкаºмось, страхаºмось. Батько не згадуº за Чайченка.

  Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя...

  - Як, - каже, - як! Та чи ж ти не рiдна мати сво¿й дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти ¿¿ згодувала? Нехай би так мене хто застував перед мо¿м дитям! Я - мати, вiльно менi ¿¿ за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.

  Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.

  А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, - надiя, бач, така: його там побачить.

  Сi¿ осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв... Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн i¿ очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до не¿ горнеться, як старий батько тут буде, - як би його волю мав нехтувати.

  "Голубе, голубе! - думаю, - сього тобi не перетенетити так, - шкода й заходу!.."

  Ну, батько нiчого собi, - тiльки дивиться - не на Чайченка, а через його голову, згори...

  А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як ¿х гнiздечко розношають...

  На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступаº... Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.

  Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi... пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.

  - Не плач, Катре! Що поможеться? - вмовляю.

  - То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя... нехай батько знаº! Хоч горюю, - я щаслива - нехай i те знае!

  - Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться... Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi... Не горнись ти вже так до його - i дiвчата смiятимуться з тебе.

  - Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!

  - А як батько образився, - як не пустить бiльш по весiллях ходити - де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняº, увечерi сам дверi замикаº...

  Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.

  - А таки я щаслива, - промовила. - ¿й же богу моºму, щаслива!

  Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках - бiгма Чайченка.

  - Ще рано, ще вiн прийде! - каже Катря. Ждемо та дожидаºмо - нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки ¿¿ зуспiла, ураз опинилась бiля своº¿ мами: знаº, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила - сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до не¿ добралась - сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знаº те наша матуся, -дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядаºться та й каже:

  - Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..

  - Чому вiн не прийшов? Чому? - вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи - своº¿, - чужо¿ не соромлячись,

  - Катре! - дорiкнула мати. - Ох! моя дитино!

  А Катря й не чуº:

  - Чому не прийшов? Чому його нема?

  - Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi - буде... : а нема!.. Мабуть, притичина яка... я його поспитаю... я тобi скажу...

  Такеньки стара Чайчиха словами мiшаºться, i зупиняºться, i перехоплюºться - що 'тсе таке?

  Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, - якiсь воли на спродаж находяться... того вiн i не прийшов, мабуть.

  Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.

  Ми ще було по весiллях, а Чайченка - як пiйма поняла - нема, нiде не буваº. Мати його ходить, i - то вона скаже, що вiн нездужаº, то скаже - дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряº:

  - Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!

  Мати теж Катрю свою жалуº:

  - Лучче, доню, як вiн не попадаºться батьковi на очi - батько не гнiвиться, - а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.

  - Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, - благала Катря, - нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

  - Зажди, зажди, не можна! - одмагалася Чайчиха.

  - Зажди, зажди, не можна, - просить мати. Катря хоч смутуº, хоч плаче, а слуха - сподiваºться добра iще...

  Одного дня увiйшов старий у хату веселий:

  -Чи не буде снiгу, - каже, - там такi бiлi хмари драглють.

  Стара, дивлячись на його,насмiлилась:

  - А що, мiй голубе, - вимовляº любенько, - що ти бачив? Що чув?

  - А що я чув? Нашу Катрю сватають.

  Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв - схопився; хто стояв - у куточок горнувсь...

  - А хто ж сватаº? Кого нам господь носила? - питаº мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.

  - А старий Шелях за свого сина Дмитра сватаº. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазя¿н добрий, що з срiбного кубка сво¿х гостей почастуº.

  - Що з тих кубкiв, як повнi слiз! - мовить мати.

  - Гм! - Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на не¿ пильно. Вона сльози сво¿ нишком втирала - ховала.

  - Я собi б кращого зятя сам не шукав, - знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

  Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"

  Катря аж бiлi руки ламле...

  Як на ту ж пеню - i стара Чайчиха не завiдаº нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити... А того любого як запав слiд, то й запав...

  Мати почали були Катрю умовляти:

  - Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моº!

  - I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моº!.. - побиваºться Катря...

  - Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, - кожне одбува... Що ж як ти батьково¿ ласки одпадеш, а той, може, одцураºться...

  - Вiн одцураºться? Може, i я його занедбаю! - Та й засмiялася... Хотiла я ¿й тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цураºться, та жалко менi ¿¿ стало... I мати за се бiльш нiчого не змовила, - зiтхнула важенько та й стала знов ¿¿ прохати: "Корись, доню, батьковi!" - "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"

  Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем сво¿м, то за сваркою тiºю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.

  - Ходiм, - кажу Катрi, - ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились - ми того не знаºмо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.

  Маруся сидить - шиº; удови не було дома.

  - Марусю! Марусю! - говорить Катря, - прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моº слово почуºш!

  - Сядь, Катре, та розкажи, - каже Маруся.

  - Батько мене за його не даº, - знаºш? За нелюба мене вже тепер прибираº. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б - не пожалiла... Що менi тсе? Нехай скаже - я за ¿м на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, - менi нехай життя iз ним вкупi!

  Не зводячи очей, промовила Маруся:

  - Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

  - Марусю! - покликну. - Се ти? Тая покiрлива?..

  - Голубко моя! Сестрице! - обiймаº ¿¿ Катря ридаючи. - Ти мене не судиш?

  - За що? - стиха питаº Маруся. - А ти ж його любиш?

  - Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

  - Я б не покинула.

  Я все чую, та вiри не йму.

  - Марусе? Чи се ти говориш? - кажу. - А мати твоя якби почула?

  - А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася - тiльки того, кого любила...

  - Ти моº серце розвеселила, Марусечко! - дякуº Катря. - Дуже вже менi було важко... хоч мене нiхто не переумить, та слова тi¿ мене ображали... Спасибi тобi, Марусенько, галонько!

  Маруся ¿й осмiхнулася.

  - Нi за вiщо дякувати, - згомонiла: - я правду свою тобi кажу.

  VIII

  У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякуº за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, - а батько говорить:

  - Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.

  Викликали Катрю.

  - Катренько! - кажу ¿й тихо, - роздумайся добре! - Вона мов i не чуº. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная - хоч тут вмирати.

  Питаº в не¿ батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно...

  - Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! - одказала, Катря чисто, як виспiвала.

  Поклонилися свати, - тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не ворухнемось; Катря сто¿ть... Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати...

  Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминаºться про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде - не оглянеться; хто озветься - не слухаº.

  А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно... Вже Катря сама до ¿х бiгти заривалася - дак мати впиняла.

  - Коли вже ти мене не послухаºш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаºш, а я вже батька не проситиму.

  - Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тiльки пустiть до ного!..

  - Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!

  - Я втечу од вас! - озиваºться Катря. - Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..

  - А вiн же як? - iнколи спита ¿¿ Маруся, слухаючи того нарiкання. - А як ти його зажуриш?.. Те своº горе ти не пести так; яково йому тепереньки - ти не помисляºш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаºш.

  - Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле - я пiду... Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?

  - Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди... Та, може, маºш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я хоч i сходжу до ¿х.

  - Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

  - Пiду. Говори, - що сказати?

  - Ти скажи - що я пропадаю, що живая гину!

  - I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почуº, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...

  - Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати... батько не знатиме... а хоч дознаºться, гiрш, мабуть, вже не буде...

  - Нащо таке казати, Катре? - знов ¿й Маруся. - Хiба ж йому й так не важко?

  - Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...

  Того ж таки дня Маруся каже:

  - Пiду я, мамо, у Любчики!

  Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила, убравшись, - вона запитала:

  - Чого се ти у Любчики?

  - Пiду, мамо, прогуляюся.

  - Iди, доню. - Сама ¿¿ за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: - Не барись довго, Марусе!

  А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала - коли прийде; перейняли ми ¿¿ ще на дорозi.

  - А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

  - Треба тобi, Катре, ще потривати... - каже Маруся.

  - Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?

  - Дуже вiн печаловитий щось, - говорить Маруся.

  -Печаловитий? - покрикне Катря. - Коханий мiй! - Сама так слiзьми й розлилася.

  - Я пiду до його сама, - пiду - хоч нехай мене потiм киву замучать, - я пiду!

  - Вiн велiв, щоб ти не приходила...

  - Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?

  - Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаºш.

  - Авжеж я його послухаю!..

  I довго вона по тому словi своºму плакала - сидячи край дороги.

  Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляº: то у землю очi спустить, то щось у думцi маº собi... Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до не¿.

  - Марусе! - кажу, - щось менi той Чайченко не певен!

  - Як то? - питаº.

  - Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!

  - Та я не знаю, Химо! - одкаже менi, роздумуючись.

  - А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?

  - Нi, не все.

  - Кажи ж менi усе.

  - Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не пота¿ла, й се, бач, в мене мо¿ думки...

  - Дарма! Розкажи тi¿ думки сво¿!

  - От, прийшла я туди, - розказуº, - мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла - вона заплакала сильне... Нiчого й не одмовляла вона на мо¿ слова, тiльки усе плакала... Уступив i вiн у хату... Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi... Так змарнiв на виду... Я говорю, що мене Катря присилаº - i здалося менi, - чи то так, може, здалося, - що вiн, почувши, не обрадiв... Не каже менi свого слова, не пита мене... Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть ¿й, будь ласка, - нехай вона не приходить!" - Вклонився менi та й з хати пiшов...

  - А стара? - питаю.

  - Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко! - каже, - велика туга на моºму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться... перекажи 'тсе Катрi - щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде..." Та я й пiшла...

  - Що 'тсе там у ¿х - тайностi? Щось непевно... Чи не довести сього Катрi?

  - Та що ж ми ¿й доводити маºмо, коли не знаºм самi гаразд, - каже Маруся.

  Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдаº. Колись-таки ся правда справдиться, - лучче нехай тепер. Скажу ¿й, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодко¿, - воно й здоровiш до того, - та не всi ж бо таку вдачу мають.

  Думала я й передумувала довгенько собi... Нi, таки я ¿й скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.

  - Катре! - кажу ¿й. - Чи ти знаºш певно, що Якiв тебе любить?

  Вона глянула на мене, як на дитину малу - осмiхнулась.

  - А що, - кажу-таки, - як вiн тебе та покине?

  Вона ще веселiш до мене засмiялась.

  - Ти ще нiчого не розумiºш! - промовила.

  - Може, розумiю краще, нiж ти, - говорю ¿й, - збоку усе вбачаºться виднiше!

  Зводжу на очi ¿й чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а º й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я ¿й доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, - та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий - i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, - не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що ¿й розкажу - яку зраду - вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка!

  - А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiдаºться?

  - Се вiн знаº; вiн менi скаже.

  Я вже тодi i доводити ¿й, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймаº мо¿ речi так, наче я ¿й кажу, що Чайченко птах, а не парубок, - i з мене ще вона смiºться: нiчого не розумiºш!

  У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться... Катря за своºю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.

  - Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже!

  - Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, - одкаже смутно, - ви собi як вже покладете - "так буде!" - та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять - як я згадаю, як вона, моя голубка, побиваºться! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипаºться проти мене, - вже й на очi не хоче приймати...

  Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря ¿м згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, - там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, - а вiн усе ¿¿ мимо наших вiкон у свято проводить - сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашо¿ хати поглядаº: "що це таке сто¿ть, що я його добре не бачу?" - таким, було, поглядом поглядаº.

  Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов... Ми за ¿м iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, - вiн трохи зупинивсь i говорить:

  - Ви собi робiть як знаºте; кохайтеся, коли вхiтнi, - а я на своºму словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! - Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, - а ми услiд його дивимось, сто¿мо, як холодом прибитi.

  - Катре! Катре! Дитино моя! - вимовила мати: - в яку се годину ти закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався - коли се бувало? - Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов, тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"

  Ще дослухалися - стояли, та вже тихо - додому тодi повертали:

  - Катре! - питаº мати. - Чого задумалася?

  - Я хочу Якова бачити!

  - Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?

  - Я хочу Якова бачити!

  Не тужила вона, не плакала i на все, що ¿¿ прохала мати, i зупиняла, i жалувала - на все вона одмовляла:

  "Я хочу Якова бачити!"

  IX

  - Катре! - говорить мати, - нехай я лучче сама пiду туди, - сама за все розвiдаю...

  - Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць... Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива - я на все пiду...

  Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, - от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься ¿й на життя веселе i любе, i забiгаº вона вже думками поманливими...

  Уступили ми сперву до своº¿ родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у ¿х усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк ¯¿ привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжуº; добра ¿м осiнь була, добро¿ i зими сподiваються... Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрукаº - з свого доброго талану; воли високорогi половi¿ дивляться з загороди у двiр поважно; бiлi¿ гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи...

  Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!

  - Та я хочу ще Чайчиху навiдати, - каже мати.

  - ¯¿ ж дома немаº.

  - Де ж вона? - спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.

  - А по¿хала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.

  - А син чого там?

  - Хто його знаº! Вiн же давненько все тиняºться десь... Нашi люди його бачили востаннº у Хмелинцях, а се i мати до¿хала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в ¿х там якiсь родичi...

  I хати бiлi, й хазя¿ милi - немов пилом припали по тiй новинцi для нас... Слухаºмо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при сво¿й лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати ¿х, i томлять на умiр...

  Пiшли ми собi додому, а Катря звертаº до Чайченково¿ хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.

  - Завтра я знов прийду, - промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом ¿де, воли поганяº - зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем - то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий... Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiºться людям: "Якi хаточки були придбанi, якi славнi - поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалуº, лiт мо¿х яе вважуº!" А як вiн дома гостюº, то знов вона, як не жада посваритися - не можна iз ним сварку зачепити. Вiн ¿й привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть - добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого ¿й новинок нарозказуº, - а була жiнка цiкава з цiкавих, - що вона його слухаº та й заслухаºться, - та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.

  - Звiдки бог несе? - пита мати Iваненка...

  - З якого ярмарку? - кажу.

  Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай.

  - А се, - каже, - був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був...

  - Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, - перехопила мати, - от i Чайчиха туди по¿хала, - не бачили ¿¿?

  - Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.

  - Чого ж ее так? Там же вони з сином?

  - А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiº, що загублене знайшла.

  - Яка удова?

  - Хороша, молода, свiжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, - були б торги, кажу вам...

  - Чи не знаºте, як вона на iм'я прозиваºться?

  - Вбачаючи, - каже, - диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозиваºться.

  - Чи ж Чайченко ¿¿ сватати хоче?

  - Там ¿х, зальотчикiв, бiля не¿ такого, що за день не перевiшаºш; хто сватаº, а хто вiзьме - се то вже вона знаº.

  - Бувайте здоровi!

  - Щасти боже!

  Катря нiчого того не чула...

  - Боже мiй, боже великий! - промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. - Боже мiй добрий!

  Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляº: "не журись" та просить "забудь!".

  - Нащо мене дурити? - говорить Катря з смутком. Ми присягаºмось, що чули од Iваненка.

  - Годi! Годi вже! - тiльки одмовляº.

  Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнº вiконечко, - дивиться та думаº; а там як звелася - блiда, блiда!

  - Що тобi, Катренько, що тобi?

  - Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав... я тiльки подумала, я вiри не йму... i не йнятиму...

  На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася - не слухала... усе вона собi думала i частенько на виду блiдла...

  На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий - щодня йде. Коли було я за нею пiду собi - вона мене i не завважить наче; а заговорю до не¿, "годi, годi!" - перехопить мене... у Любчики увiйде (я вже було усе веду ¿¿ попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченково¿ хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, посто¿ть та й додому вертаºться...

  Х

  Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до не¿ й кинулися..

  Сiла стара на лавцi, питаº, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на не¿ дивлюсь - змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми ¿¿ не бачили.

  - Та не так-то добре, - одказуº мати, - як би серденько моº жадало!

  - А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?

  Катря, що все коло не¿ сидiла та трепеталась, при цiм словi як кинеться, як обхопить ¿¿ руками, як заридаº:

  - Де вiн? Де Якiв? - вимовила.

  Стара ¿¿ жалуº, - говорить, що вiн хутко буде до не¿, що здоровий... Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi...

  - Коли буде вiн, скажiть менi! - просить стару Катря.

  - Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй...

  - Нема батька!

  - То раненько прийде.

  - Завтра раненьк