Вовчок Марко - Три долi

о! - промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула.

  - А що ж батько вам каже? - пита Чайчиха, - що каже вiн?

  Тодi ¿й мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!

  - Господи милий! За що моºму дитятi щастя нема!

  Мати, сама у сльозах, поглядаº на свою Катрю та промовляº:

  - Годi! Що се ви!

  - Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя!

  Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.

  - Як пороблено? Хто йому поробив?

  - А та ж удова, те моº лихо пекуче! - каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. - Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина... Слухайте ж усього горя мого!

  - Знаºте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така - що й летючi слова хапаº... така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна... Я таки ще уперве, як ¿¿ побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моº чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок - нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його...

  Мати слухаº, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухаº й Катря пильно; сто¿ть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказуº:

  - Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без не¿, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв... А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що,-сину, кажу тодi, не на моº вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi... Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв - я знаю! Та що ви думаºте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню - йому жалю завдаº. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень даº, на здоров'я питаºться... Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив... Дала вона якесь дання йому, - якiсь чари зачарувала...

  Я, моя матiнко, рiки слiз вилила - благала: сину, оженися, - коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiºться. Довго вiн мене не слухав, - а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до не¿ сватiв - дiвчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася... А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мо¿ очi яснi!" I з реготом пiшла собi - у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче... Вона побралася iз тим сво¿м багачем, по¿хала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася - не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася... Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала своº, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд не¿... I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, - колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав... Я вже долi йому сподiвалася, - сподiвалася, що старий ваш таки змилуºться - коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в не¿ чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляºться! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до не¿ ¿хав... Вiн i по¿хав... Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала - вiн не слухаº, вiн для не¿ i матiр стару, i самого себе забуваº... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими... Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, - коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi... Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти - i вiн слухав мене... Думали - як вашого старого вблагаºмо, так i весiлля буде... Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!

  I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я - за Катрею...

  - Катре! Катре! - кличу, - не озиваºться, йде улицею швидко. Догнала я ¿¿, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре?

  - Не знаю... куди-небудь дальш вiд хати... Так от чого вiн тако¿ пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив - ¿¿.

  - То було, та вже тепер пройшло - i ти не думай... Добре, що обмiркувався вiн, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!

  - Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!

  - Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить...

  Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку:

  - Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!

  Та й сльози ревнi ¿¿ слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала - не чула...

  Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйзi.

  - Я не пiду за вашого сина, - промовила голосно Катря.

  - Як? Що? - питаº Чайчиха, перелякавшися чи ¿¿ голосу, чи ¿¿ постатi. Злякалася й мати.

  - Не пiду за вашого сина, - ще голоснiш говорить Катря, - не хочу. Хоть i батько даватиме - не пiду!

  Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.

  - Чари, - каже, - чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довiку!"

  Усi плачуть; Катря сто¿ть нерухома у стола, тiльки дише.

  Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так сво¿ слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", - ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.

  Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала - та недобре ще обмiркувалася.

  - I добре, доню, - озвалася до не¿ мати, - батьку покорилася... перейде туга, знайдеш собi до пари... - та й хотiла ¿¿ пожалувати...

  Як же заридаº Катря, як затужить! I невгаваº плачем сво¿м. Ми коло не¿ ходимо, ми коло не¿ падаºмо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

  Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минаº - у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе ¿й голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь - усе те, кожен бдголос наче побуджаº, наче додаº тузi сили - i тужить вона знову, i ридаº, i побиваºться.

  Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не пораºться, не робить нiчого. Так i сидимо.

  Бралися заговорить до не¿, коли Катря як крикне на нас:

  - Ну, кажiть менi, що ви казатимете, - кажiть, чи не мерлi вставатимуть? - Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: - Коли б же хоч попрощатись прийшов - коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме... менi ¿х любi слова чуються, я ¿х кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..

  - А чим вiн винен, що перше любив? - вимовила Маруся.

  - Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

  - Коли ти його вiрно любиш... - щось почала знов Маруся...

  - Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!

  XI

  Час збiгав; туга якось потроху втихла - та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшi¿, тi днi, нiяк не перебутнi, - що все сидиш та думаºш, яке лихо твоº, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.

  Уночi вона мало спала; устане - нi об чiм не дбаº; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо - наче що в хатi вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiº, - такими ревними, гiркими сльозами обiллºться! I тужить, i ридаº, i б'ºться до втоми... - i знов стихне, i знов наче нiщо ¿й не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, - просить: "не говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiºться.

  Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встаº, - та бiльш вона доводила того гнiвом сво¿м, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов - неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати". Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, - ми так i сто¿мо; вiн опорядив усе, - тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила - вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, - начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.

  А Катря сто¿ть коло стiни, сама як стiна бiла, - бачу - зомлiваº. Добачаº те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.

  - Втомився я, - каже батько.

  - На добранiч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.

  - Що тобi, Катре? - питаю. - Чи ти батька iзлякалася?

  - Нi, нi... я тiльки спогадала... як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя... тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони... Нема в мене нiчого, - я сама нещаслива!

  - Втихни, Катре, втихни для батька, батько почуº, -годi! - вговоряю ¿¿.

  - Втиши ж ти перш моº серце! - одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.

  - Темна нiч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! - А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й зоряºться! Вже сонце; день, як його перебути до ночi - боже милий!

  Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеº безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:

  - Катря вже не хоче сама за Чайченка.

  Дуже батька слова ¿¿ зрушили.

  - Повiсти, як усе було, - не вмини нiчого! - велить. I усе йому мати повiстила, що було.

  - Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, - просить батька: - вона послухала, покорилася, а нещаслива.

  - Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.

  Мати боязко на його споглядала - гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.

  Далi вiн пiшов собi iз двора - так, як iк гаю побрався, - а тi¿ пори вже не було нiякого дiла в полi...

  - Як вiн прийняв теº, - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи його додому.

  Вiн повернувся увечерi пiзно.

  Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своº дiло.

  I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, - от як, бува, при недужому, що к смертi недугуº, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема ¿м у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, - то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягаº на душi.

  XII

  Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв ¿¿ самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаºш в не¿, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться... Де там в селi пригода, дослухаºться: яка, хто журиться, плаче - i ¿й наче любо вдивлятися, обмiркувати тут - i дивиться i слухаº вона так, що нiби ¿й не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"

  Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.

  - Боже мiй, Катрусю! - згадаю ¿й: - як колись - що ти за весела була!

  - Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти... Тут менi дещо нахватилося - зупинило мене... Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку - родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти - усе проходить, як дим, усе минаº, як зiлина...

  Почне було такечки говорити, тiльки слухаºмо з Марусею. Нагонить було холоду сво¿ми словами.

  - Скажи менi, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тi¿ мови ¿¿ суворi, - чи ти вже не любиш?

  Та й сама злякалася, що нагадала ¿й, а вона всмiхнулася.

  - Не бiйся, не бiйся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю...

  - Як? Вже забула?

  - Ой, Химо, - промовляº, - як усе свiтове минаº! I кохання, i радощi, i горе - як усе минаº! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка пильна!..

  Змагаºться з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.

  - А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?

  - Мати ж наша? - кажу...

  Перехопила мене:

  - Мати, батько, родичi? Та свiй своºму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, - побачиш тодi, якi добрi i яка правда!

  - О, º у свiтi добрi люди, º правда! - говорить Маруся.

  - Хiба у наших мислях iз тобою!

  - А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?

  - Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна...

  Непорушимо вимовила сво¿ слова... Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить ¿¿ i на хвилину з того льодуватого суму...

  Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi... Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось... Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила... Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний... Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:

  - Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! - То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!

  Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря iздригнулася... Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдаºться, що Катря обудилася!

  Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.

  - А справдi добра, - казала Катря.

  - Добре, коли б i тобi таку, - говорить Пилипиха.

  - Добре б i менi, - каже Катря.

  На другий день рано батько iз двору по¿хав, - у тиждень повернувся - аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Даº Катрi - яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала... Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!

  Чайченка ми не бачили анi старо¿ його матерi. Часом було перечуºш через дiвчат, що зустрiли де, або так ¿х на iм'я згадають - тiльки ми й знали.

  XIII

  Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питаº: "чи Маруся нездужаº?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в не¿ в'яне, i хвалиться, що хутко ¿й поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi... I сама я бачу, що Маруся занепадаº.

  - Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? - кажу ¿й.

  - Нi, - говорить, - менi нiчого, i я не журюся.

  Катря бачить, слухаº-i все ¿й байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю ¿й згадувати: що се ¿й таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тiльки що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думаº, думаº, мов що пригадуº, - та обертаючись до мене:

  - А знаºш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

  - Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн ¿¿ не любить...

  - Дарма! Та вона його кохаº! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi... А потiм я вже не думала, забула усе...

  - Та по чому ж ти вважаºш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здаºться б, не крилася... Вона ж тепер нiкуди не ходить... А може, кохаº, та кого iншого...

  - Його! Його! Се напевно. I давно вже кохаº. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаºш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в не¿ про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, - пам'ятаºш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаºш?

  Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мо¿ усе бачили добре - де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?

  Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.

  Тiльки менi хвилиночка вiльна, - я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:

  - Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

  Вона виходить, а я до не¿ тим-таки словом:

  - Марусе, ти кохаºш Чайченка?

  Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. ¯¿ очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:

  - То що?

  - Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала... I дуже ти його любиш? I давно вже?

  - Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом сво¿м добрим, а смiлим, - я для нього б у свiтi жити рада... а люблю я його давно, давно... завсiди люблю, як зазнаю.

  - Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi... до iншо¿.

  - Нехай здоров буде та щасливий iз тiºю, що покохаº собi...

  - А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?

  - Хоч горе, - я вiд його усе прийму за добре.

  - А мати ж твоя?

  - Що ж мати моя? Я ¿й тим не докучаю.

  - Та вона замiчаº, що ти в'янеш, вона тим печалиться...

  - Коли б же дiялось по мо¿й волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!

  - Як же ти замiж пiдеш?

  - Я не пiду замiж.

  - А мати стане силувати.

  - Що ж? Важко менi буде.

  - Та вже ж важко за нелюбого йти!

  - Нi, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду...

  - Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаºш?

  - Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.

  - Та вiн не знаº i не дбаº, що ти його кохаºш!

  - Нехай! Аби я його кохала.

  - Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.

  - Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде...

  - Прощавай, Марусенько! - кажу ¿й.

  - Бувай здорова!

  Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.

  А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чаруº? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.

  - А що? - пита Катря в мене всмiхаючись, - чи ж я не вгадала?

  - Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дiвчина! Жалко менi ¿¿ дуже! Гiрка ¿й доля судилася!

  - Гiрко даремне кохати, - промовила Катря, - гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!

  З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохаº - як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, - чи ж вартi?"

  Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня..."

  Часом Катря як посмiваºться, часом нiби як завидно ¿й чогось стане...

  Все вона свiтом нудить, все нi до чого у не¿ нема охоти, нi до чого жадоби.

  - Катре! - кажу ¿й, - так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!

  - Аби то! - вона менi, - аби день до вечора! Мати ¿й убрання хорошi та пишнi купуº, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила ¿¿ в гостину - ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.

  Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:

  - Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

  Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, - спогляне на Катрю i мине...

  Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею - я на не¿ дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаºмо...

  XIV

  Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй - i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока - нi древа, нi квiту, нi щебетання...

  - Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?

  - Ходiм у печери, - говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.

  - Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.

  Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.

  Катря йде усе далi та далi - вже душно менi:

  - Вернiмось, Катре! - йде далi... Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.

  Катря стояла, дивилася i думала - невпокiйна, тривожна... Як iрвоне з себе коралi дорогi - геть одкинула - тiльки вони гур-гур - розкотилися! Я кинулася збирати:

  - Що тобi таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яно¿ постелi на колiна, розливаºться слiзьми.

  - Катре! - покрикну. - Що ти робиш?

  А вона не слухаº, не чуº, у сльозах великих!..

  Ледве я ¿¿ вивела з тi¿ печери на свiт божий.

  - Що тобi, Катре?

  Вона як стала, як глянула - чи ж пiзнати ¿¿ було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла - заспокоºна та радiсна, та сама дивуºться...

  - Химо! - каже до мене. - Я у черницi пiду. Я скаменiла - як стояла.

  - Буде менi спокiй, - промовляº радiючи.

  - В черницi! - кажу. - А мати ж? А батько?

  - Ходiм додому, ходiм, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!

  I додому поспiшилася, а я за нею.

  Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря ¿м вклонилася до нiг i просить:

  - Тату, мамо! Я пiду в черницi, - я буду богу молитись.

  Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

  - Катре! Катре! - покрикне мати.

  - Я пiду у черницi, - промовляº Катря, - стану богу молитися.

  - Ти ж в нас одна дитина ºдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаºш покинути при нашiй старостi... - плаче мати...

  - Я за вас буду бога просити, - каже Катря.

  - Годi, дочко, годi! - мовить батько. - Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!

  - То ви мене не пустите? - покрикне Катря. - Пустiть мене! Не губiть моº¿ душi!

  - Я сказав: годi - то й годi! - знов мовить батько. - Я нiколи тебе на се не благословлю!

  - Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? - вмовляº мати.

  - Пустiть мене... не губiть моº¿ душi... Я пiду, пустiть мене!.. - слово одно Катрине.

  З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде - сидить у хатi - плаче.

  Тиждень збiг.

  Одного ранку прокинулися ми, - нема Катрi: де вона? Я кличу - не озиваºться, - я кинулася скрiзь шукати, шукаº й мати - нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.

  - Десь пiшла проходитися, - кажемо, а самi вже не впевняºмось, вже серце мре... Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч - не вертаºться. Яково то було матерi перетривати; яково ¿й було батьковi оповiстити, - а батька той день дома :ве було. Як почув вiн - бiленький став, зовсiм бiленький...

  - Коли? -спитав.

  - Вчора ранесенько, - прокинулися, вже ¿¿ нема! Усе Своº покинула, пiшла! - вбиваºться мати.

  Батько конi запрiг свiжi й по¿хав зараз. Два днi його iде було - на третiй повернувся наче з-пiд землi.

  - Нема? - питаº мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.

  - Нема, - одказав.

  Ще шукали, ще питали - не чутно нiде, нiде нема ¿¿, як у воду впала.

  - Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? - раз у раз говорить мати. - Може, тепер у великiй пригодi, може...

  Батько нiчого свого не каже...

  Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспоко¿ться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякi ¿¿ пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог ¿й у всьому допоможе i на добре виведе.

  Говоримо, було, iз мамою та згадуºмо, - батько слухаº, - бровою не здвигне... Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.

  Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

  Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуºмо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому - батько ¿де питати - об'¿жджаº округи шукаючи. Прочуºмо, що десь мерлу знайдено - ¿де батько на не¿ подивитися; чи утоплену понято - ¿де батько ¿¿ побачити. Певностi дожидаºмо - плачемо; дознаºмось, що не вона - дякуºмо, радi - i знов плачемо та сумуºмо, що ¿¿ слiд запав.

  Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.

  - А пощо то? - пита того дяка, що за нами прийшов. - Коли знаºте, скажiть нам, голубчику!

  - Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, - одкаже дяк.

  Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, - i голiвка його була така малесечка, як зернятко.

  Приходять батько й мати до священика, вiн ¿м каже:

  - Дитина ваша жива.

  - Господи боже мiй добрий!

  Розказуº тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Киºвом десь, i отеº лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в не¿, що родителiв маº заможних, то нехай родителi оджалують ¿й дещо на прожиття, бо вселилася вона у ¿х в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували ¿й щомога; а ще нехай родителi не заборонять ¿й спасенiя, бо се тяжкий грiх ¿м буде, i нехай присилають дочцi своº благословенiº. "Молимося боговi, - пишуть, - а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".

  - Пишiть дочцi благословенiº, - каже священик, - не спортеся, не вiдмагайтесь - все рiвно ¿¿ не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.

  - Не вернеться вже? - пита мати та плаче. - Нiколи вже не можна?

  - Авжеж, - одказуº священик: - пишiть благословенiº.

  - Хай же ¿¿ бог благословить, мою дитину! - промовила мати, - хай бог ¿¿ благословить!

  А батько сто¿ть - не говорить.

  - То й добре, - хвалить священик, поглядаючи на батька, - я так i напишу, що батько й мати благословляють...

  - Нi, - озвавсь тодi батько, - за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.

  - Як же? Та се грiх тобi великий! - страхаº священик. Батько знов нiчого не говорить.

  - Годi, годi вже! - вмовляº священик. Батько усе нiчого не говорить.

  - Напишу, що батько й мати благословляють.

  - Нi, батюшка, батько не благословить нiколи - се напишiть, коли хочете, - правда буде. Щасливо!

  Уклонився та й додому побравсь.

  Мати не просить, не озиваºться - тiльки плаче та тужить.

  - Що ж се таке? - говорить священик до матерi. - Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?

  Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, - зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.

  - Це добре, - каже священик, - колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила...

  А тут люди прочули, iдуть - радiють - до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".

  Мати до усiх озиваºться то жалем сво¿м, слiзьми, то исловом, - батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". - "В мене нема дочки", -одмовив. "Ваша дочка черниця". - "В мене нема дочки", - знов одмовив.

  Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякуº Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб ¿¿ не забували.

  - Як же ¿й там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? - се мати питалася. А священик каже:

  - Авжеж!

  А дяк:

  - Хто се знати може? Вона там, а ми тут.

  Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiº; на високому чолi .морщина у всю довж лягла, глибока та понура.

  XV

  По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днi¿ ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнº - й смутують. Прийде i Пилипиха... Була i в не¿ своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу ¿¿, прийде було, сяде вище усiх, поглядаº, наче судить судом, i розказуº:

  - Моя Маруся в'яне. Нiчого ¿й не мило. Вбираºться не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже ¿й... Тепер сватаº Похиленко -."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, - i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки... Я його не знаю i не кохаю, i не буду... Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!"

  Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаºш при мо¿й старостi покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину"...

  - Може, кого любить та бо¿ться признатись, - говорить мати, - може, якого сироту вбогого покохала.

  - Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? - "Нiхто мене з ума, з розуму не зводить".

  Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток сво¿х...

  - А що, Марусе, голубко, - було кажу ¿й, - що се у свiтi робиться?

  Вона осмiхнеться менi.

  - Як ти живеш, Марусе? - питаю. -Чи усе любиш так само?

  - Так само, - одкаже.

  - Може, вiн хутко ожениться - його мати усе плаче: оженись та оженись... хвалилася, що обiщавсь: оженюся...

  - Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!

  Такеньки було i розмовляº зо мною, часом спiваº, ласкава та ввiчлива.

  Чайченко знов мiж нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще кращий... бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягаº... Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохаº... Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.

  Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi - хто б пiзнав, що кохаº його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн бувати...

  - Отсе ти рум'янiºш, - кажу.

  - А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду - нехай побачить мене рум'яну.

  - А чого все ти смутная?

  - Невесело, Химо.

  - Ти усе ¿м печалишся, - а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!

  - Йому не добре! - вимовить i на лицi побiлiº.

  Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, - коли Чайчиха й каже вдовi:

  - Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!

  А Пилипиха каже:

  - В'яне моя МарусяI

  - Та ¿й, здаºться, трохи получчало: буде здорова!

  - Не кажiть - получчало: вона в'яне!

  - Мiй Якiв - добрий парубок, - знов Чайчиха говорить, - я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! - "Добре, моя мати, - одкаже, - одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!" Нащо ж менi кращо¿ питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!

  - Моя Маруся не схоче, - я силувати не хочу.

  - Та хоч поспитайте ¿¿, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуºмо з Марусею. I чуºмо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка i кличе Марусю.

  Маруся тодi устала од шитва свого, йде... Я ¿¿ за руку:

  - Марусе! От диво!

  - Яке диво, Химо?

  Увiйшла у хату.

  - Марусе! - пита ¿¿ мати, - Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?

  - Пiду, - одмовила.

  Пилипиха аж руки зняла угору, - здивувалася. Чайчиха радiº так, боже мiй добрий! Усiх обнiмаº, цiлуº, плаче та дякуº. I мати вiтаº, добрить, а смутнiш ¿й, мабуть, стало, - мабуть, згадалося...

  - Се ти менi коришся, дочко, чи по сво¿й любовi за його йдеш? - пита Пилипиха.

  - По сво¿й любовi, мамо.

  - Давно се ти його любиш?

  - Як його знаю, мамо.

  Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:

  - Я не бороню тобi, дочко!

  Почали умовлятися та почали радитись... почалося за вiно, за весiлля...

  Заручили ¿х. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до не¿ привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокiйна та ясна...

  Став вiн до не¿ ходити щовечора.. Iде до не¿ - не спiшиться; прощаºться з нею - не забариться...

  - Марусе! - говорю. - Отсе ти за його замiж iдеш - чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?

  - Знаю, - каже, - що вiн мене не кохаº; се я давно i добре знаю, - та вiн мене i не цураºться. Вiн до мене приходить, говорить... Я його розважатиму, я йому догоджатиму, - веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.

  - Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

  - По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моº серце чуº, що лучче...

  XVI

  Повiнчали ¿х восени.

  Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, - а не помагаºться... Почала я тодi частiш до Марусi ходити - легше наче менi стало... Одно, що Маруся була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз собою? Почала я до них учащати.

  I було як не прийдеш до ¿х - сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже вже порядно, - от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з комори, що там!" - "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як сво¿, i все у ¿х вкупi: болещi i радощi, думки i гадки, варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить - докаже... А молодi Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи той пiднiметься, другий уступаº геть, мiсце даº, - доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, - вiн до не¿, як зять до тещi.

  Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.

  - Як бог милуº? - пита було в не¿ мати.

  - Сама живу, - одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в свiтi.

  Ходить до дочки, i завидно ¿й бачити, що там без не¿ своя сiм'я.

  - А що, як дiтки вашi? - спитаºмо.

  - Була у ¿х в гостинi, то усе гаразд.

  - Свекруха вашу Марусю дуже любить, - як свою рiдну дитину.

  - Маруся годить свекрусi, як менi годила... З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.

  - Мiй зять, - говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".

  - Отеº в вас тепереньки двоº дiток: i дочка й син, - думаº хто улестить кажучи.

  - В мене одна рiдна дитина!

  Як вже стара Чайчиха ¿¿ шанувала, як вже годила ¿й - в не¿ наче i очi й вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипляº, - дума, за що ласки одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до ¿х у хату - вона тихенько з хати, - десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона попрощаºться, тодi i увiйду - не можу ¿й докучати собою, не хочу собою ¿¿ гнiвити - бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се ¿¿ дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"

  Стара не довго ще пожила: на друг