Вовчок Марко - Оповiдання

" Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.

  Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруºмось.

  I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: "Се моя тiтка!", а той собi тягне: "Моя!" Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.

  Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та нi, не вгодила! "Братова, серце! - було раджу §й. - Зробiмо так да отак, то добре буде". Там чи купити що, чи продати, - зроду-вiку не послухаº; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну, поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати; знов до не§ з ласкавою мовою пiдiйду.

  Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до не§; вона, мов не чуº, одiйшла собi геть. Важко менi на серцi - заспiвала собi; спiваю, а сльози так з очей i ллються... Коли чую: "Боже помагай, i день вам добрий!" Дивлюсь - се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяºться. Я хутенько втерла сльози.

  - Добридень, - кажу, - сестрице!

  - А я оце до вас iду.

  - Та милостi ж вашо§ просимо!

  - Чи не продали б ви менi розсади трошечки?

  - То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати.

  - Коли ваша ласка, серце! - i простягаº менi глечичка.

  Я набрала скiльки там у глечичок та й дала §й. Подякувала та жiнка та й пiшла собi. Братова на мене й накинулась.

  - Се, - каже, - як усi господарюватимуть, то й господарство моº рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать!

  Як почала, як почала... Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми вмиваюсь...

  - Братова, - кажу, - не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаºте! - Покинула робити й вийшла з города.

  Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: "Покину §х, пiду служити!" Зiбрала своº добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток та §х обдiлила. У мене було всяко§ одежини й не злiчити, а все добра, нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали вбиратись. "А чи менi гарно, тiтусю?" - "А менi?" - "Як оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку", - говорить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили - жалують мене: "Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужаºте?" Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. "Не плачте", - вмовляють та менi рученятами очi затуляють.

  III

  Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн веселий увiйшов:

  - Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..

  За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.

  - А ти чому не йдеш, сестро?

  - Спасибi, братику, не хочу.

  Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.

  - О жiнко! - каже. - Се вже, бачу, тво§ примхи! Не обижай сестри: грiх тобi буде!

  - Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру сказала!

  Покинула вечеряти й з хати пiшла.

  А старшенька дiвчинка до батька:

  - Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати §й сказала?

  Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився до мене, сiв поруч зо мною та:

  - Сестро моя, - каже, - не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько, треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi... Подаруй мо§й жiнцi яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя рiдненька!

  - Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, - кажу. - Що твоя жiнка мене обидила, я §й те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, - полегшаº.

  - Не плач, сестронько, годi!

  - Я, брате, хочу вас покинути.

  Вiн так i стрепенувсь:

  - А де ж ти будеш?

  - Пiду служити!

  - Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! - почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, - i вона просить:

  - Не кидай нас!

  Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!

  - Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шануватимем!

  Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тiльки плачу.

  А брат думаº, що то вже я роздумалась, дякуº:

  - Спасибi, сестро, що ти мо§х дiток жалуºш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдно§ матерi.

  А я таки маю думку йти в службу.

  Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, i господарство своº, зросла в розкошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужо§ сторони, яка вона º! Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов §х не знатиму.

  IV

  Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не займаºться, - iмла. Востаннº глянула на дiток, на брата. I братово§ жалко стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.

  Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею зеленiº. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своº село; а сонечко саме сходить... Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, - задивилась. Що менi там кожна стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування своº розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке - все мов по писаному вичитую.

  Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймаº. Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до §х, - думаю, - все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".

  Iду шляхом, - боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом §де, то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль та й далi.

  Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою. Округи мене то жито половiº, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь колоситься; оддалеки гайок синiº, пiсочаний шлях угору закручуºться, як золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне - тихо; тiльки якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.

  Коли дивлюсь - iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора; зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! - кажу й собi. - Садовiться, та одпочиньмо трохи". Бачу, що дуже вони потомленi.

  - Звiдки вас господь несе? - питаю чорноброву, хорошу молодицю, що дитинку на руках тiшила

  - На прощу ходили, у Киºвi були, - каже. - А вас куди мати божа та добра доля веде?

  - У Дем'янiвку, коли знаºте.

  - Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами; то разом i пiдемо!

  - А чи не знаºте там коваля Ляща?

  - Ляща? Який же то коваль Лящ? Нi, серце, не знаю й не чула. ª в нас Лящi, так то не ковалi, а так собi хлiбороби, як i ми.

  - Спитай мене, молодичко, - озвалась стара бабуся, обдiляючи дiток, що обсiли §§, хлiбом i поглядаючи на мене ласкаво. - Я зазнала ще того коваля Ляща i жiнку його знала, - нехай над обома земля пером! Добрячi були люди покiйнички!

  - А давно ж вони померли, бабусю?

  -Давненько, моº серце. Вже рокiв iз дев'ятнадцять буде. На одному тижнi й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше вiн переставився, а за '§м i вона; вкупi поруч i поховали §х. Хата спустiла, бо не було в §х нi роду, нi плоду. Се, мабуть, чи не до них iшла? Може, родичка? Бо вона була здалека взята.

  - До §х, бабусю, та лиха моя доля.

  - Нехай господь милуº! Що ж тобi за пригода така, серце?

  - Iду служби шукати, то думала, що родичi, то службу менi нарадять, а тепереньки, голiвко моя бiдная! Не знаю, що й робитиму!

  - Шкода жугiитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобi службу нараджу, йди до нашого отця Iвана служити. Я в його i хрестилась, i вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього. Що то за добрячi люди, старосвiтнi, простi! ¯х тiльки двойко, обоº старенькi вельми. Була дочка, оддали замiж, та не довго й погосподарювала - умерла. Дiвчинка зосталась, то старi при собi держать унучечку. Славне таке дитятко, що годi! Отець Iван уже дуже старий i темний рокiв iз дев'ять, а служби божо§ не кидаº. Дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, - i заборонив. Так люди виходили усенькою громадою просити за його, щоб оставлено. "Люди добрi, - рече §м владика, - коли вiн такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку; треба тiльки менi вивiрити на сво§ очi, що темний слiпець благоподобно службу божу одправляº". На§хав владика й хвалу боговi оддав, що так твердо й не-помилешно темний править службу божу, i хрестом його благословив... Iди до §х, молодичко. Роботи буде небагацько. Здужатиму, то й я поможу.

  - Спасибi вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь даº вам усе добре!

  - Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома заночуºмо, коли бог дасть.

  V

  Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Село велике й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою недалечке; мав собi домочок, i садок, i город, - невеличке, та хороше хазяйствечко.

  Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до своº§ господи поспiшаº, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й боязно, аж моº серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут i очей не смiю пiдняти. Увiйшла та й стою сама не при собi. Чую, що стара за мене одповiщаº.

  - Увiйди та одпочинь, дитино, - промовив хтось тихо й поважно.

  Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила. Борода бiла нижче пояса кучерявиться; сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипаº.

  Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, говiрка.

  - Оставайся в нас iз богом, молодичко, - каже. - Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.

  Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.

  - Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй.

  От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько. А я думаю собi: "Як-то тепереиьки небожата мо§ коханi? Чи згадують мене?"

  Осталась. Живу в §х мiсяць, живу й другий; добре менi так, що годi! Так мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хатi, пообiдаºмо та й посiдаºмо усi в садку пiд черешнею. Панотець тихенько собi сидить та думаº або молитви шепче, а то псальми спiваº - так хороше, господи! Старенька й панiматка гомонять то те, то iнше; я коло §х тулюсь та слухаю. I внучечка качаºться по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi зеленiй зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здаºться б, i вiк свiй звiкував. От же все менi туга невсипуща! Вони й розважають, i розговорюють.

  - Не сумуй, - кажуть, - то грiх великий. То дитина плаче, бо нiчого не розумiº, а доросла, то повинна собi раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втратиш - яке вже буде життя! Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав!

  А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами; кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiло§ хатки червонiº рясне вишення чи високий кущ калини стрiху пiдпираº, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховаºться. I зелено, й червоно, i голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло то§ хатки... Тихо й тепло, i скрiзь червоно - i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..

  - Сей...свiт - як макiв цвiт; як-то на тiм буде! -каже, було, стара, похитуючи головою.

  - Боже мiй, боже! - промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi очi вгору.

  - Слава господовi! - рече.

  VI

  Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула, - та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не впустила, i слова не промовлю - зрадiла. А вiн:

  - Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, - каже менi, - то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я §§ милою просьбою, щоб до нас вернулась.

  - Та чи здоровi ж вони там? - питаю плачучи. - А дiточки як? Мабуть, забули мене?

  - Де вже забули! I досi плачуть, що ви §х покинули. Що ж маю вашому братовi казати?

  - Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моº в'яне... а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати - тож не знаю, хто мене присилуº.

  - А тут же вам добре?

  - Так-то добре, що й сказати не можна! -та й розповiдаю йому, де я служу.

  - Зайдiть лишень, -кажу, -то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тiтка прислала.

  От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, - шлю §м. Проводжу того чоловiка за село та плачу-плачу!

  - Скажiть, що я §х до само§ смертi кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все §х згадаю!

  - Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам господь помагаº iз вашими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали мене, за§жджого, як сiм'янина. От люди!

  - Так-то вже §м бог дав, що всi §м любi й милi, - кажу йому.

  - То вже правда, що божi люди! - одказуº чоловiк, радiючи.

  Провела його за село, того чоловiка, попоплакала... Минуло з тиждень. У суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька:

  - До вас гостi на§хали!

  - Якi? - питаю, а саму як огнем обхопило.

  - Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i дiточки з ними. Питаються вас.

  Я й не схаменусь - стою. Коли бачу - брат у хату з жiнкою й з дiтьми. Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть велика-побачила, а друге-згадала своº горе й лихо. Почали мене всi просити: "§дь та §дь iз нами. Не послухаºш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама невесела), то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть".

  А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та просять:

  - §дьте з нами, тiточко наша кохана, §дьте!

  - Нi, не по§ду.

  Вони й заплакали, мо§ голуб'ята; так слiзочки з очей i капотять.

  Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.

  Пiшла, попрощалась iз господарями, подякувала §м за милiсть i за ласку. Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од §х, та на мене радiють, що бог менi дав - iзнов до брата iду, -у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю, поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю §§ саму.

  Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Здаºться, що кожний куточок веселенько менi всмiхаºться, i я наче помолодшала: з дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.

  Почала братова мене знов допiкати. Уже тепер i ступити менi не дасть; уже нема менi й промито§ води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали собi бiду! Як почне - боже, твоя воля! - що я й об'§ла §х i обпила; та якось i про грошi мо§ згадала, що я §м позичила: "Ти думаºш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба в нас з'§ла, нiж тих грошей було!"

  А я позичила братовi всi до копiºчки, що взяла за худобу, - а в мене були й воли хорошi не одна пара, й корови, i овечок отара велася, й хату продала, -то всi, всi йому оддала.

  - Ну, - кажу, - коли вже з'§ла я сво§ грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдного батька!

  Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть, побоялась, щоб брат не сварився.

  VII

  Я таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й дома тодi не було. "Вже як там тяжко не буде, - думаю, - а вдруге не вернусь! Пiду свiт за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!" Бо таке в мене серце хибке, що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. I надумалась iти в Ки§в.

  Заходила в Дем'янiвку. Хоч i в сторонi, та дуже жадалось менi побачити сво§х перших господарiв. Поплакала там, i вони зо мною посумували.

  - Пiду до Киºва, - кажу §м. - Як далеко буду, то про мене забудуть, та чи не забуду й я свого лиха.

  - Нехай господь помагаº! Iди з богом. А коли схочеш до нас вернутись, вертайсь. Ми радi тобi будемо, приймемо

  тебе, аби живi були.

  Вийшла я од них веселiш теплим ранком. Пiшла собi дорогою.

  Перехожий, про§жджачий - що §х там па шляху не кидалося в вiчi, нiхто мене не зайняв, спасибi богу! I москаль пройде - мине, i крамарський вiз простугонить, i пан четвернею пробiжить - тiльки тебе курявою обнесе, та й знов з поля вiтрець повiйне i зазеленiють тобi га§ й степи;

  деколи озеро заблищить чи рiчка розливаºться. А що ходка чумакiв не одна наверталась на очi, то втiшно менi було добре слово почути: "магайбi!" або дороги розпитаться;

  то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало i дома, i в дорозi, то й душi живо§ не цураºться.

  За тиждень прийшла в Ки§в. Красний, боже, який! А що вже святi церкви, то й не сказати! А людей, людей! Без лiку, та все чужi - минають i не глянуть на тебе. Спочила коло свято§ Лаври, та й пiшла собi мiсця питати. Ходжу, ходжу, тiльки улицi й заулки перехрещую. Увiйшла в базар, сей таки точок Подольський, -сто§ть купочок молодиць i дiвчат.

  - Боже помагай! - кажу.

  - Спасибi!

  А самi оглядають мене - _яка й звiдки.

  - Чи не знаºте, - кажу, - де б тут службу можна знайти?

  - Еге! Ми й самi ждемо, молодичко! А се вони, бач, вийшли, чи не найме хто: так вже тут заведено.

  - Коли ваша ласка, - кажу, - то й я собi коло вас стану.

  - Становiться, ми не боронимо.

  Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного наступаº, зiходяться, розiходяться, гомонять, кричать, - i люди, й пани, i мiщани; стукотить, гуркотить. Той своº продаº, той прицiняºться до чужого. Двi молодички гарненько цокотять удвойзi, а тут дiтвора змагаºться - чогось не подiлили. Перекупка, як жар, червонолиця, стала против сонця, бряжчить коралями та вигукуº: "Е, е! Коралi добрi! Дивiться ж бо, молодичко! Ось купи, моя любочко, купи, примiряй до лиця! Ну ж бо, ну, не соромся!"-звиваºться вона коло повновидо§, гарно§ молодицi у бiлiй сорочцi i в зеленiй хустцi. Молодиця не хоче, а вона таки зачепила §й за шию намисто та кричить:

  -_ Дивiться, дивiться, добрi люди, що в мене молодиця, як калина, як яблучко, як дiвочка, як паняночка!

  - Та пустiть мене, бог iз вами! - одбиваºться молодиця. - Я й ваше намисто порву! Отеº справдi! Чого це ви на мене напались?

  А сама засоромилась, почервонiла, як вишенька, i досадно §й, очицi блищать, i смiºться.

  Москаль, що якесь старе залiзо продавав, задивився, сто§ть i всмiхаºться, i не чуº, що жвавий мiщанин у чемерцi штовха його: "Москва, москва! Чи продаºш залiзо?"

  Постояли ми там годину, а може, й бiльш. Якась пристаркувата панi до нас iде.

  - А чи нема тут тако§ молодицi, щоб помiсячне згодилась?

  - Чому нема? - кажуть усi. - Можна й на мiсяць iзгодитись.

  Та й почали договорятись. Каже та панi: "Роби менi й те, й те, i друге, й третº, i все, i бiли, й вари, i ший, i мий. Дам тобi на мiсяць карбованця!"

  - Шукайте собi деiнде, -кажуть §й, одступаючи од не§. А вона до мене: чи не згоджуся я.

  - Добре, панi!

  Та й пiшла за нею. "Все, -думаю, -що-небудь запрацюю собi. Роботи не боюсь: треба жити, то треба й робити, щоб не було од бога грiха, а од людей сорома. Нема нiде хлiба лежачого".

  VIII

  Привела мене панi до своº§ господи. Невеличкий будинсчок; кiмнатки низенькi, похилi, а проте столички всякi, коло стiни рядочком, i завiси на оконцях, i дзеркальце висить, - хоч там таке, що як подивитись у його, то й себе не пiзнаºш: так тобi перекривить обличчя... Стрiла нас панночка, вже доросла й огрядненька собi, нiвроку.

  - Що, мамiнько, - питаº, - найняли?

  - Ось iде за мною. Якась селючка нагодилась.

  - Отеº, мамо! Що зробите, то все не до ладу! Нащо вам селючка здалась? Вона нiчого не вмiº, анi плаття вигладить, анi вслужити догодне. Хiба будемо на не§ дивитись, як на мальовану!

  Стукнула дверима, аж столички всi скакнули, як живi, й вийшла.

  Бачу, що менi недобре тут буде! Де ж таки хто чував, щоб дитина так незвичайно з питимою своºю матiнкою поводилась?

  А стара й слова дочцi не промовила.

  - Вари, - каже, - обiдати, молодице! Розказала менi всi там порядки i навчила, що й як, та й покинула мене саму в хатi.

  На обiд прийшов i чоловiк §§ з крамниць, - такий високий, чорнявий, у синiй чемерцi, очi йому веселi й бистрi. Поклонивсь менi та й каже:

  - Гляди ж, молодичко, шануйся, то будемо сватами й братами!

  Спасибi йому, розважив мене трохи тим словом добрим. Тяжко робила я, - боже, як тяжко! Цiлiсiнький день у роботi; одно ще не скiнчу, вже друге мене дожидаº. Стара й сама годинки не посидить дурно: а дочка була вже така вигадчиця, що нехай господь боронить! Сходить сонечко - вона вередуº, i зайде - вередуº. I те не добре, й те не до ладу, i не так говориш, i не так ходиш... та коли б же на мене одну, а то й на свою рiдну матiр гримаº: "Чому, - каже, - в нас не так, як в Iваненковських панiв, що в §х усе по-панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не можу!" Та й сяде плакати. Мати вговорюº, аж падаº коло не§: "Не плач, дочко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи буде!"

  А батько таки просто, було, каже: "Ой, дочко! не дурiй! Що се ти химеруºш, якiсь панськi розкошi все вертяться в тебе на думцi. Гляди, щоб з тебе добрi люди не смiялись!"

  Вона розгнiваºться й вибiжить.

  - А що? - каже, було, до жiнки, - бог нас покараº, що ми так дитину розпустили! Не буде §й добра у свiтi, коли такою вередницею зостанеться. Не потурай §й, жiнко, бо каятись будеш! Чому ти §§ на розум не навчиш? Ти ж мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий сидить та гави ловить i за холодну воду не вiзьметься. Ти все за багатшими пнешся; придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись. Так повелось тепер, що аби на переднiх колесах добре, а на заднiх i невiть-що!.. Коли жалуºш дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою.

  А дочка не дуже-то й слухаº матерi: загне голову, як муштровий кiнь, та й вийде з кiмнати.

  Послав бог §м лихо: захорував господар та хутко i вмер. Як умирав, покликав дочку та й каже:

  - Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай тобi господь подаруº! Послухайся мене хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй сво§м родом. Твiй рiд хороший i величний: не плодив нi злодi§в, нi душогубцiв, як iншi багатi§ роди. Живи, доню, як бог тобi дав, шануй стару неньку. Нехай би ти коло не§ впадала, а не вона на старостi лiтах коло вередливого дiвчати! Послухайся, доню!

  Вона тiльки плаче та в руку його цiлуº. Поблагословив §§ та знов питаº:

  - А що, доню, пам'ятатимеш мiй завiт тобi?

  - Пам'ятатиму, татоньку милий!

  Поховали його на Скавицi. Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс нашого покiйника; всi царства божого йому жадають: такий добрячий був чоловiк!

  IX

  От дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якiсь приятельки, верхоглядки та верхоумки, то й звели §§ нiнащо, i дома не сидиться, i роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на §й було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпляº на себе всього, що треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати; а мати така, що послухаº й оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi навернути, що дочка витратила, - та й д'хнути менi не даº: роби, та й роби, та й роби!

  Дав бог весну, вiº теплом, iз стрiх вода капле, сонечко веселенько свiтить, тане снiг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленiли... Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Ки§в щовесни! Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.

  - Як же господь милуº? - питаються. - А твiй брат дуже на тебе гнiваºться, §здив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у Киºвi. "Коли вона така, - каже, - що мене кидаº, як лихого пана, що §й не жалко, то й я одцураюсь §§!"

  - А як вони живуть? - кажу. - Чи здоровi, чи живi всi дiточки? Чи гаразд у §х у господi?

  - Де там! Такi стали голi, як турецькi святi. Чогось не ведеться §м. Господь §х святий знаº, що то таке! Може, то вашi сльози §м одливаються. Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.

  - Земляки мо§ любi, - кажу §м, - як би то менi вас iще побачити? Чи не зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, будьте ласкавi, вiзьмiть.

  - Добре, - кажуть, - на ранок наготуй, то вiзьмемо.

  Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку, чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i спiдничку старшенькiй небозi, - нехай мене згадують, коханi дiточки!

  Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий! Може, справдi се йому мо§ сльози одливаються. Нехай же мати божа прощаº мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати менi не гоже: º й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се мене й господь не помилуº, коли впаде хоч слiзка з мо§х очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки дрiбненькi.

  Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю своºю та покiрливiстю втихомирю §§", - було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажаº, а далi й бити вже порвалась.

  - Бог iз вами, - кажу, - нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки вiку мого!

  - А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смiºш кидати: ми грошей не дамо!

  - Та ви з мо§х грошей не забагатiºте, а я бiдна не буду. Не оддасте, то менi бог оддасть.

  Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я §й щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, - от як той товкач: що менi загадають, те й зроблю.

  Х

  Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом у§жджаº. Глянула та й очам сво§м вiроньки не йму. Се ж мiй братичок рiднесенький!

  Вибiгла до його:

  - Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваºшся на мене!

  - Нi, сестро моя рiдна! - говорить. - Так уже я звiвся, що анi гнiватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i зв'ялила.

  Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж почорнiв. А який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць... Так мене й облили сльози.

  - Чого тебе господь принiс, брате?

  - Здумав собi та й по§хав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв тебе побачити й свiту божого повидати.

  Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не змигнеться. Вiн менi оповiдаº, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить, та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей, де я i що, як проживаю, то радiли так, що господи!

  Я й кажу йому:

  - Братику мiй коханий! Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i дитина, i родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для тво§х дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть менi наперед грошi... От вiзьмеш та й справиш собi, що там найхутче тобi треба.

  - Спасибi, сестро!..

  А сам аж гнеться.

  Я пiшла до панiв. Тiльки на порiг, а стара й пита:

  - Чи останешся? Що те лихо згадувати! - каже. - Моя дочка нiколи тебе обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я.

  - Та коли ти обижаºшся, - промовила дочка, - то я й не доторкнусь до тебе.

  - А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?

  - Та вже годi, - перебиваº стара. - Годись на рiк. Що схочеш?

  - А я хочу двадцять карбованцiв, - кажу. - Дасте, то зостанусь, а нi, то пiду де в друге мiсце служити. I грошi хочу всi наперед.

  Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.

  - Ну, - кажуть, - нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом. Дай свою бум агу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв.

  "Вiзьму, - думаю собi, - хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрiбно".

  Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до брата.

  - На, - кажу, - братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть!

  Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рiдне та своº!

  Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, - треба служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на сво§ руки муки!

ДВА СИНИ

  

  

  

  

  

   М.О.Максимовичу

  I

  Чоловiк умер, двоº дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба сво§х дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала - усе попродала. Важко нам, убогим, своº добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло!

  Збула... Клопочуся, бiдкаюся - з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись...

  А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мо§ соловейки.

  II

  Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своºю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.

  А що вже Василько, - тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.

  Андрiйко село оббiжить, - вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипаºться або зiлля всякi вишукуº; розкопуº щось - робачка вигребе або метелика вловить, - дивиться, думаº... Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухаºться до чого.

  - Що се задумався, сину? - спитаю.

  - Який сей свiт великий, нене!

  Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтаº, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю - усе вiн теº знав.

  - Се йому так бог дав! - було менi кажуть люди. - Не хайте його, - се йому так бог дав!

  III

  Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, - заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую §м i про те, i про друге - толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучаº; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхаº, i зiтха. "Пустiть вже, мамо!" - проситься. А скоро пустив, - чого не загадаº! I гомонить, i пустуº, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся - не спить Василько мiй.

  - Сину! Чому ти не спиш?

  - Так... не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

  - Так бог дав, дитино, що темно уночi... Спи, - кажу йому, - спи!

  Вiн i змовкне... Тiльки довго ще невпокiйно ворочаºться.

  Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, - то й укриваю, було, §х i наказую Васильковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, - не годиться!" Вiн i зiтхне... То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.

  Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипаºться, розкидався-розгорiвся... Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, - i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеº, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаºш, було, i покрикнеш на його...

  Василько меншенький, а навчаº старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, - то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ºться за яку пустоту.

  - Андрiйку! - каже тодi Василь, - а що ти невеселий?

  - Бивсь, от що!

  - Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!

  А Андрiйко йому своº:

  - I так сидiть нудно!

  Та знов югне з хати - i слiд загув!..

  Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знаº! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграºться нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!

  Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знаº. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, - i очей не зведе, i думки нi на що не зверне - уся душа його в роботi.

  IV

  Дiти мо§, дiти мо§!

  Пройшла в нас чутка - некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на сво§х парубкiв - що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку - бодай такого нiхто не оглядав! - сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути...

  Збираю останнº, споряджаю його... яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знаº, нехай же мене спитаº!.. А вiн-то на мо§х очах уже прив'яв... Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!

  Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвуº, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягаºться. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньо§ пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, - думаю та горюю i чую, було, розмову §х тиху та любу... Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху... Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..

  V

  Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiº§ години, - коли вбiгаº мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.

  - Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!

  Я вiри не йму §м.

  - Не буде сього! - таки на §х кажу. - Адже ж пан сам людина божа!

  -Нi, мамо, - промовить Василь, - так воно дiйсне ºсть, як вони тобi сказали!..

  I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу §х, а до серця нiщо менi не доходить.

  VI

  Ви§жджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжаº. Сiла й я мiж сво§ми синами, §ду. Шлях мигтить, га§ та поля на очi набiгають...

  I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.

  При§хали до прийому, повели §х, а ми сто§мо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене - хто плачем, хто риданням. Перших вивели мо§х... Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала §х обох!..

  VII

  Привели мене у темну якусь хатину - землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд щетиною увесь, як §жак. Се буде §х старший, дядько...

  Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i мо§х синiв!"

  Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо...

  - Не журись, старушка! - прохрипiв. - Трошки вашi синки поскучають - без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!

  Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли... Боже ж мiй! А мо§ сини, мо§ голуби сизi! Що у §х душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..

  VIII

  Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто... От iще й досi, як вибереться лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо мiстом... позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску рипливий вiз, на небi сонце пекуче...

  IX

  Зосталась я сама