Вовчок Марко - Оповiдання

-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую...

  Минаº рiк, i другий, i п'ятий...

  Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки темно§ ночi: то дiтоньки мо§!

  По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду... Надворi завiрюха, аж у вiкна б'º, i свiтло мигтить...

  Коли - стук-стук! Одчиняю - Василь!

  - Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..

  - Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..

  А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт погнався!..

  - Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..

  - А так менi жилося: устаю - плачу i лягаю - плачу, так менi жилося!

  -Я, мамо, до вас умирати прийшов!..

  Придивлюсь до його, - лишенько моº!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..

  - Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!

  Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як свiчка. Полежав, похирiв - та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тi§ виправки та походи силу з його усю вибрали...

  - Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! - було каже. - Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!

  Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума собi.

  - О боже, боже! - заговорить. - Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..

  I в останню годину промовив:

  - Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило... А я зосталася...

  Х

  Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мо§ дiтки.

  Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.

  I як живi§ вони стоять перед душею моºю: Андрiйко веселий, кучерявий, нiби по хатi бiгаº та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами та зiллям сидить, задумався...

  Прокинусь... пусто! Робота дожидаº; треба жити, треба дiло робити, треба терпiти горенько...

  Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю... якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу...