Михайлом у глибоку яму, всипану листям, i вона прощалась з
обома... Та чудно якось усе змiшалося в не¿ у головi i навiть якось чудно
очi бачили й уха чули: то вона думала про iграшки з братами на луцi, про
покiйну неньку, й нагле уявлялась у думцi молодиця з дитиною смiлою та
веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, i,
усмiхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви i прислухала
Михайлового голосу, то Днiпро сво¿м плеском усе поглушав; то чулося ¿й -
стогнуть, бачилося - голе камiння, темнi га¿, - а разом вечiр весiннiй -
чаруючая квiтуща свiжiсть i в далю-далi велике бiле село на горi... То усе
живе, одрадiсне й дороге, - то усе мертве, поховане дороге... Вона
дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляº голосу його, а коло
не¿ менший брат разом знаходиться, проти не¿ його вже мужнº та знакоме
обличчя, i вона йому всмiхаºться й дуже раденька... А от i всi брати
сидять рядочком на землi, тiльки нестаº старшого, нема старшого...
Нагле якийсь свiт наче - i пам'ять, i розум, i жах знов напада, пiйма i
посяга, i в жаху вона кидаºться бiгти i бiжить-бiжить до Днiпра i в жаху
вкидаºться у Днiпро. За нею брати по слiду, та Днiпрова хвиля вже далеко
понесла сестру й розбила на гостре камiння, й дарма брати ходять понад
берегами, - у бистрих нуртах нiчого не видно, опрiч одкиду неба ясного,
га¿в та шпилiв округи.