Вовчок Марко - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Марко Вовчок. Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

 ------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ª, º - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ¯, ¿ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------

  Жила собi удова коло Киºва, на Подолi, та не мала щастя-долi: було гiрке ¿¿ життя. Терпiла вона превелику нужду та вбожество. Жила удова коло бучного мiста, де бучнi¿ будинки громоздилися, де сяяли та виблискували церкви золотохрестi, де люди з ранку та до вечора ворушилися й копошилися, а такого вбожества безпомошною, яке удова собi мала, то хоть би i у глухiй глушi пошукати, - там, де людського житла анi садиби не знайти, людського образу не стрiти й голосу не почути, а жити з птицею та з звiрюкою, з деревом та з каменем, з горою та з рiкою, - що звiрюка никаº собi на здобич, птиця спiва та щебече, дерево шумить, камiнь лежить, гори висяться, рiки течуть, а нема тобi кому помогти анi зарадити; нема кому тебе пожалувати анi тобою запiклуватись.

  Мала собi удова дев'ять синiв i десяту дочку Галю. I вродилися тi дев'ять синiв, як дев'ять соколiв, один у одного: голос у голос, волос у волос, тiльки найменший син був трошечки бiлiший, трошечки благiш вiд других, а усi вони такi свiжi, смiлi, чорнявi хлопцi, аж глянути мило! I усi вони любили дуже, пестили i жалували сестричку свою малую, Галю, а найбiльш усiх менший. I усiх братiв любила дуже й жалувала Галя малая, а над усiма меншого брата. Було, що пiдуть брати у бiр по ягоду або по гриби й вiзьмуть малую сестричку з собою, то вже нiкому не попустить менший брат нести втомлену Галю, анi до кого Галя не пiде на руки вiд меншого брата. А як братi¿ самi ходять часом гулять та забаряться, та повернуться додому пiзно, усiм Галя раденька страх, а до першого до меншого кинеться i ввiп'ºться, як п'явочка, устоньками i обiв'ºться, наче хмелинонька, ручечками. А знов як не вгодять Галi брати, то Галя поплаче й погорюº, плачучи й гор'юючи, пожалиться та й годi, а вже як менший брат чим ¿¿ скривдиiь, так Галя й словечечка не зможе вимовити, i втече од усiх, i сховаºться од усiх, i знайдуть ¿¿ по тому, що вже сильненько ридатиме, - а нiхто тих слiз не утолить, ручечок не олтулить вiд личка, тiльки той менший братик.

  Жила удова з дiтьми у хатцi, - навiть би й хаткою узивати не годилося - хижкою, - i стояла удовина хатка на луцi пiд горцю, иддалiк собi вiд усякого iншого житла й садиби, стояла на широкiй зеленiй луцi. З одного боку нависла гора кам'яна над хаткою, поросла лiсом i неначе грозила: "От, як схочу, один камiнець покочу i тебе, хатинку, зовсiм придавлю". Управо мимо хатки звивався шлях у мiсто - i який же тихий та пустий цей шлях мимо удовино¿ хатки i як же вiн, що ближче до мiста, усе люднiш та грюкотнi¿и порошить i гурчить, а тамечки - таменьки, де вiн вбiга на гору та де вже улицi будинкiв купами на нього приступають, який же вiн гучний, та людний, та порохний!

  Той самий шлях звивавсь улiво по луцi м'якiй та зеленiй та й звивавсь з очей геть все по тiй же луцi м'якенькiй. Вiд хатки узенька стежечка перехрещувала сей шлях i бiгла до самого синього Днiпра.

  I певно, що кожний, кому лучалося мимо ¿хати та хатку удовину бачити, то, певно, собi думав: що то за малесечка хатиночка сто¿ть, як вона у землю увiйшла й покривилася;

  як вiконечка скосилися й як дашок убравсь у мох зелений i в сивий. I не огороджена хатинка, i нема сiней анi комори, нема садочка анi города коло не¿, тiльки стара тиха груша з зломленою верховиною. I дiтей округи скiльки! А коли б же хто звернув iз шляху й уступив у хатку, зобачив би той, що яка хатка миленька, яково людей у хатцi живе, а зовсiм вона порожня сливе. Нiчого нема, опрiч лавочок та узенько¿ полочки, де стояла миска з ложками. Пiч потрiскалася й осiла; на припiчку перевернений горщик, два кiлочка у стiнi, що на ¿х нiчого не висить; стiл iз розколиною упродовж посерединi, що на ньому нiчого не сто¿ть; у куточку iконка з гладженим ликом, що повита сухими й свiжими квiтками. А коли б хто спитав дiточок: де вашi сорочечки? де ваша одежинка? - дiтки тому покажуть, що ¿х сорочечки сохнуть он тамечки на березi, а iншо¿ одежинки в ¿х нема. А зимою? А у холод, у морози? Зима, холод, мороз! Отеº негарний час! Тiльки вiн почина надходити, мати гiрш плаче та усе перепитуºться: "Як то ми перебудемо? Як же то ми перебудемо?" I нудно такеньки завсiди перебувати холод, треба сидiти на печi, пiджавши ноги, а коли вибiгти на луку та потанцювати по снiгу, то хутенько, наче опарений, вкинешся в хатку на пiч i знову сидiти, пiджавши ноги. Iграшка у докучну або там яка друга - докучить i обридне, ще тiльки малую Галю трохи тiшить i смiшить, а всiх гнiва та сердить; знакома казка про Iвася нiкого не поруша - тiльки малую Галю трохи. День такий в бога коротенький, прудко вечiр наступаº, й у хатцi темно робиться. I сидять вони у темнотi на печi, дожидають матiр з поденщини i мовчать, тiльки часом Галя пожахнеться й пошептом питаº: "Що ж як кава прийде?" - "Не прийде", - одказують ¿й усi. "А як вовк присуне?" - шепче знов Галя. "О, пожахачко! О, плохенька!" - кажуть усi та усi ближче згортаються докупи, а менший брат бере Галю на руки. "А як вовк присуне?" - знов-таки присiпаºться Галя, i усi на Галю похмуряються, окрiм меншого: менший тихесенько Галю заспокоюº, i Галя собi заспокоюºться, ще часом i пiсеньку заспiва про журавля, "що цибатий журавель, вiн до млина ¿здив, дивне диво бачив"; i чуº менший брат, як цибатий журавель iде [до] його i як дивне диво бачить; бо Галя, спiваючи, пiд свiй спiв обома рученятами по обличчю ляска. Пiсенька якось незавважливо ввiрветься, цибатий журавель зостаºться на дорозi, а Галя засипа в меншого брата на руках. Нудно-нудно! Холодно-холодно! Темно-темноi У скосяне вiконечко видно луку пiд бiлим снiгом. Бiлий снiг то виблискуº, то виблиск тратить, -се мiсяць порина в оболоках. Що отеº буде надалi: чи заблискотить бiлий снiг ще лучче та засяº мiсяць з зорями, а чи повалить свiжий снiг, хуртовина заграº, заб'º вiконечко покосяне, занесе стежечку, забарить матiр? I що мати принесе ¿м?

  От по снiгу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, дверi у хатку вiдчиняються - мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, - що вона принесла? Принесла хлiба, картоплi, а коли ще трошки пшона на кулiш, так вже й хвалиться зараз дiтям, що "от, дiточки, ми собi зваримо кулiш", - i усi дожидають кулешу, а Галя то вже завчасу сидiтиме з ложкою у руцi та погукуватиме "мамо!", i погукуº такеньки Галя, наче вона сама одна маº одвагу поспитати про те, про що усi пiклують, i додаº усiм сили терпеливiй дожидати. Пiсля кожного огука вона пригортаºться до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить ¿¿ по голiвцi i даº надогад, що славна Галя.

  Запалена пiч розгоряºться й трiщить, червоне полум'я граº на вiконечку, з пiчних розколинок виходять струмки диму - хатинка разом i свiтлом-огнем посвiщаºться, i димом сповняºться, ясно видно помучену стару, що пораºться коло печi, та не можна розглядiти по обличчю, якi собi думки маº, який вид - то здаºться, що вона всмiхаºться i дбайливо поспiшаºться та клопочеться, то знов здаºться, що душить ¿¿ якась туга i чогось боязко ¿й, i що вiд тiº¿ душно¿ туги так вона метушиться коло печi, що не вiд диму в не¿ i сльоза бiжить.

  Дiждалися - вечеря готова. Галя смiºться, i усi вечеряють i спати лягають. Огонь у печi потроху погасаº, наче сам почина дрiмати, гасне зовсiм - у хатцi темнiсiнько, й усi засипають.

  Ранiшнiй холод не хоче нiяк дати поспати, пройма i таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печi запалила - дрова знов трiщать, полум'я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання ¿м готове, й мати поспiшаºться йти на поденщину, i приказуº ¿м бути розумниками, й iде собi.

  У недiлю, в усяке свято ¿м краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у ¿¿ латанi чоботи, загорнутись у ¿¿ праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усетаки можна було погуляти коло хатки - i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати ¿м казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б ¿м не мiшало неньчине обличчя - таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржуº нiчого й сама з ними разом всмiхаºться на усе смiшне та потiшне у казцi.

  Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.

  - Що, мамо? - одказав старший син i скочив з печi

  назустрiч ¿й.

  - Що? Що? Що? - покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:

  - Кулiш! Пшоняний кулiш!

  - Нi, - одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.

  - Нi! Пождiть, пождiть, мо¿ голуб'ята, -промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.

  - Бублики! - гукнула Галя трохи неспевна й наче

  лякаючися.

  - О! О! О! - почулося помiж братiв, i що то у кожному тому "о!" було дива та радощiв!

  - Бублики ж! - гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.

  - Галю! Галю! Послухай-бо, - промовив менший брат, - слухай-бо, мама принесла чоботи!

  - О, чоботи! - вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки...

  Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет ¿¿ вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.

  Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, i мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сiла, та чобiт не зняла i заснула у чоботях, прибираючись на другий день

  рано-рано-рано-ранесенько

  йти далеко-далеко-далеко-далеченько гуляти. Пiшла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невiрний з лiсу, а ще гiрш турбував ¯¿ той кава навiсний, що не знаº вона навiть, де вiн i сидить у свiтi, -чи у лiсi, чи пiд горою на луцi, чи у Днiпрi у нуртi - не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звiдки його берегтися, а може, вискочить вiн i схопить ¿¿ несподiвано-негадано.

  З сонно¿ Галi тихенько менший брат зняв чоботи, i усi тодi по черзi почали ¿х примiряти, i кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тiльки старшому брату, йому мати й принесла тi чоботи, i принесла йому для того, що завтра хоче його забрати iз собою у мiсто i вiддати хазя¿ну в наймити.

  До хазя¿на! За наймита! Усi очi на його обернулися, усi серденятка iздригнулися; хто дивуº, а хто засмутивсь; кого порушила надiя на щось дивнеº та чуднеº, а кого то жах затомив, що теº ско¿ться; той у думцi вже випроводжав його, другий знов уже прибиравсь його стрiчати та почути не чутого зроду; iнший замисливсь, як то вони самi без його житимуть... Мати смутненька та тривожненька... А старший син одказав спокiйненько на сю вiстоньку:

  - Добре, мамо.

  - Як будеш добре служити, моя дитино, заслужиш собi ласку, вислужиш заплату, - каже мати. - Дасть бог милосердний, то потiм собi й кожушок справиш... Добре, синочку?

  - Добре, мамо! - одказав ¿й знову син.

  - Хазя¿н твiй, здаºться, чоловiк хороший буде, а як що там i випаде тобi у службi... як там лихо-горо, то ти приймай за добре... Коханий, ти перетерпи... Добре, синоньку?

  - Добре, мамо! - одказав знов син.

  Вже бiльш мати нiчого не примогла казати, голосу в не¿ не хватило, неначе важка рука душила ¿¿. Вона сидiла вже мовчки, та тiльки дивилася на старшого сина, та все тiснiш та тiснiш душила ¿¿ важка рука тая... А старший син задумавсь i недбало, невважливе одказував братам, що товпилися у хатцi, стукали дверима, по черзi брали на себе чоботи, виходили в чоботях гуляти коло хатки, говорили про братову службу.

  Мiсяць свiтив уповнi, зорi наче палали - одна зоря поломнiш вiд друго¿, мороз був сильний, аж трiщав, снiг хрускав пiд чобiтьми навдивовижу, напрочудо. Навiть сам старший брат, вже який хлопець нелегкоумень, та й той як узяв на себе чоботи та вийшов - iде та усе оглядаºться та зупиняºться раз у раз, наче його хто пита щохвилин ки: "Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти?

  Скажи, будь ласка!"

  На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева трiщали на горi, зсипаючи з себе iнiй, сонечко сяяло блiденько наче зблiдло собi вiд холоду, наче теж змерзло: а усi брати вибiгли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у мiсто.

  - Ходiм вже, дитино, - промовила мати до старшого сина, - а ви, голуб'ята, зоставайтеся здоровенькi, - каже

  вона до других.

  Вони пiшли, а услiд ¿м кричали голосочки i "бувай здоров", i "вернися", i "вертайсь хутче"; а Галя - то вона тiльки вигукувалась: "братик милий, милий братик!" Усi танцювали на морозi, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на пiч, i усiм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усi зажурилися i затужили; у Галi вже слiзоньки капали.

  - I я пiду у наймити! - каже один брат.

  - От як! - промовила Галя; а слiзочки закапали одна

  по другiй швиденько.

  -I я! I я! I я! - кажуть усi брати в один голос.

  У Галi слiзки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна 'дну.

  - Ой, лихо! - покрикнула Галя. - Усi пiдете! Усi мене покинете! I ти? I ти мене покидаºш? Покид...

  Та вже до меншого брата вона бiльш промовити не здолала - затулила личенько обома ручечками й гiрко заридала.

  - Годi, Галю, годi! - кажуть брати, - слухай-но, що тобi казатимемо... Галя не слухала.

  - Не плач, Галю! - каже менший брат i бере Галю до себе на колiна. - Я наймуся у службу та зароблю тобi чобiтки - одкрий-бо личенько!

  - Не хочу чобiткiвi - хлипле Галя, не хоче чобiткiв i личенька не одкрива.

  - Слухай-бо, Галю... Галочко! - промовляв менший брат, - от яка ж ти недобра! От як мене красню слухаºш!

  Одна Галина ручка одпала вiд личенька, й одне очко, повнiсiньке сльозою, зирнуло на братика, i ридання впинилося.

  - Помисли лишень, Галю, коли ми усi пiдемо у наймити, так усi чоботи собi покупимо, а тобi вже найкращi, ми усi кожухи покупимо, а вже тобi...

  - I я пiду у наймички! - вимовила Галя, i друга ручка одпала вiд личенька, i оченята вже веселенько виблискували у слiзках.

  I порiшили вони такеньки усi, щоб iти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було ¿м страх як нудно сидiти на печi, i мiцненький жаль посягав ¿х по старшому брату. I усi вони дивилися по всiх боках або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вмiли, як його бути. Коротенький день прудко бiжав, та ¿м здавалося, що вiн кiлька разiв повертавсь назад, поки таки дiждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тодi серденятка всi не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазя¿на, що йому так славно, - буде спати вiн у теплiй хатi i годуватимуть його добре.

  - Чуºш? Чуºш? - промовляли брати 'дно до 'дного. - От як йому буде! От як виборно¿ - I Галя погукувала:

  "О, славненько! _О, любенько!"

  Та чогось у братiв впали голоси ¿х дзвiнкi, i Галя якось слабенько плеще у долоньки, - раз тiльки, а там i стихла. I мати, хвалячи життя його, запиналася - слова мерли в не¿ на устах, уста трохи трусилися.

  На вечерю був кулiш пшоняний, та нiхто до його й не доторкнувсь i нiкого сон не змагав.

  - Ви, дiточки, не скучайте за братиком, - почала було мати, та голос ввiрвавсь i змер; вона влилася гiркими гiркими i, як послiплена наче слiзьми, тiльки ловила дiток коло себе, схоплювала, та й поцiлунками всипала, та усе голоснiш-голоснiш ридала.

  Пiшли днi за днями й часи за часами, попривикали дiтки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати, i сливе щогодинки його згадували то цим, то тим, то знов другим. Тепер уже всякi казки й бувальщини у свято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата - у свято мама ходила його одвiдувати i приносила од його вiстi - все вiстi однаковi - що здужаº, що служить... I це на усякi лади брали i на усякi лади про це балакали: уявляли собi його хазя¿на - знали вони, що хазя¿н огрядний чоловiк, кравець сивий, ходить у синiх шароварах i у чорнiй свитцi i шиº сам усякi кожухи й свитки; уявляли собi хату хазяйську - знали вони, що хата хазяйська у три вiконечка, пiд тесовим дашком, а у хатi по бiлих стiнах висять образки - птицi рябоперi, морський розбишака - турок у червонiй чалмi з кинджалами у правицi; уявляли вони собi хазяйку - вони знали, що хазяйка молоденька i усе сидить бiля вiконця та вишива собi очiпки шовками та золотом. I чорну корову хазяйську собi уявляли вони iз рижим телятком; а як розмова заходила про хазяйськi санки та про бiлого коня, так Галя починала розкочуватись з боку иа бiк, наче вона вже сидiла у санках, а бiлий кiнь швиденько вiз санки по грудовому шляшку.

  Вони прибиралися, як лiтечко прийде, частенько ходити до брата, як тiльки що весна дихне, пiти його одвiдати. Еге ж! Пiдуть вони до його, побачать його й наговоряться з ним. Що то як хороше буде зобачитися! Що то як дожидать бридко! Що то яка зима укрiпила холодна та люта!

  От як у хатцi на луцi думали та гадали про старшого брата i над усе у свiтi жадали iз ним побачитися, i Галя таково вже частенько казала: "Хоч би одним очком поглянути на його", що вже тепер тiльки вона намине "хоч одним очком", усi знали, на що "одно очко" хоче глянути, й зiтхали.

  А тим часом хазя¿ни на старшого брата дивилися за тим тiльки, щоб бачити, чи справний вiн, чи не пустуº, i жодного йому словечка не промовили, опрiч якого приказу, грозьби та лайки. I на плацу, коло криницi, де вiн ходив щоранок i щовечiр води брати i де сходилось багато людей, рiдко хто вважав на поважного тихого хлопчика, що вiн що день, то робивсь похмурiй та понурiй, у латанiй сорочечцi, у праховенькiй свитцi, не на його пошитiй, у старенькiй шапцi, которий терпеливо стояв на морозi пекучому, дожидав черги собi води зачерпнути - нiхто до його не озивавсь.

  Перша робота була йому у хазя¿на воду носити з криницi. Вдосвiта його слали до тiº¿ криницi далеко¿ пiд горою на плацу, коли ще усе мiсто бучне стояло у сивiй iмлi, люди не уявлялися, димочок не звивавсь i коли ще було коло криницi пусто - часом хiба стрiчалася яка-така наймичка гiрка або двi, та i се дуже рiдко. Його вiдерце перше пробива лiд у криницi, що уночi замерза, i тащив вiн сповненi вiдра пiд гору. Притащивши два вiдра, котрi хазяйка у той-таки час розплеска на вмиваннячко, на своº чорнобриве личенько, на бiлi ручки та знов туди й сюди по хазяйству, - вiн оп'ять iшов по воду. Сиза iмла рiдшала, димочок де-не-де вже звивався, вже люди попадалися i коло криницi; вже товпилося, купчилося багато народу - треба дожидати черги. Вiн стояв та дививсь, як шпарко дбайливi городяночки поспiшали, заспавши, i гонили одна одну до криницi й вiд криницi; як iшли наймички, пiд'¿здили й вiд'¿здили бочки. Сиза iмла зникала; зiходило сонечко й сяяло якими ж то блискучими, холодними, недружними ранками; повертавсь вiн з повними вiдрами до хазя¿в. Тут йому треба було двiр промiтати, носити дрова з сiней до хати, побiгти до сусiди ввечерi спитати, коли буде мученика Лаврентiя - у середу чи у четвер, бо хазяйка прибиралася на iменини до Лаврентiя-шевця; або побiгти до сусiди Меласi позичити трохи дрiжджiв, бо хазяйка заходилася ставити пироги; або побiгти на торг купить за шага голок, коли хазяйка зломила голку - i багацько побiгашок i пошарпушок треба йому було спожити. Та хазяйцi можна було вгодити - була хазяйка весела, недбала молодиця, що як вона не хазяйнувала, так сидячи коло оконця, шила та вишивала, та приспiвувала i поглядала з вiкна на прохожих людей та на себе у дзеркальце, що умисне й висiло тут проти не¿ на цвятнi.

  А хазя¿ну не можна було вгодити. Хазя¿н був задирливий i вередливий чоловiк, а до того ще окрутний чоловiк. Жiнку свою вiн дуже любив, а тiльки уранцi вiн очi розкислить, то вже й почав зачiпати та задирати ¿¿, i доти не вiдчепиться, поки аж жiнка не заплаче або хоч заходиться на плач - тодi вiн i довольний, скаже ¿й, що вона йому милiш над усе у свiтi й пожалуº ¿¿, i обiцяº купити якусь там витребеньку нову. А що вже наймита маленького, то вiн по¿дав немилостиво. Тiльки б зобачив його, було за що пригрозити й прикрикнути, було за що й штовхнуть. Хлопець зроду не одказав йому слова гiркого, та нiколи теж не виговорювавсь i не повинився - усе хлопчик приймав мовчки. Здаºться, що тая безодмовнiсть дражнила хазя¿на ще бiльш, i цiлiсiнький день вiн не так щиро працював з кожухами та кобепяками, як з тим, як би то лучче дойняти терпеливого хлопця.

  Минав день-який же холодний, блискучий, вражий день! От звечорiло. Хазя¿н понiс роботу пошиту, хазяйка пiшла до сусiди посидiти, поговорити, або до вечернi - наймит знов з вiдрами по воду до криницi приходив. Вечорами зграя коло криницi була гучнiш, нiж ранками. По трудах дневних i по роботi й по клопотi знiмався регiт, заводилися голоснi розмови.

  Тут бачив хлопець, як iнша весела дiвчина i прудкая, що не посмирили ¿¿ анi робота, анi труди, щиро спiвала й пiдтанцьовувала, танцювала й пiдспiвувала з вiдрами на плечах на огульну втiху людську i на потiху; як возницi борються або прискають водою й лякають дiвчат; як часом наймички, розважившися, смiялися теж i гралися мiж собою. Гомонiла зграя, поки сонечко не закочувалося, багряна зоря не кидала на все мiсто свiй багрець i мороз не крiпчав; дзвiнко й рiзко одтупувалися усi ступнi по снiгу, ворiтьми стукнули, у дзвiн ударено, визга полоззя, й бiжать санки, й людський голос, i собачий лай. I вечiр згасаº - який же холодний, багряний, самотнiй

  вечiр!

  У хатi свiчка горить. Хазя¿н шиº, якусь полу вiд кожуха строчить, хазяйка вишива кругленьку квiтку на очiпку шовком, - сидять коло столу обоº. Наймит веде коня напувати, даº коню вiвса й сiна й корову заганя на нiч, теж упертого кабана заганяв, приносив у хату дров на завтра, щепав трiски на пiдпал, вигрiбав попiл з печi, мазав хазяйськi чоботи. А хазя¿н усе шиº, хазяйка вишиваº i що-небудь розказуº чоловiковi про те, що бачила на торзi, що чула вiд сусiдки. Хазя¿н прислуха мовчки й часто оглядаºться на наймита, прикрикуº, пригрожуº; бува й те, що уставав хазя¿н, кидав роботу i карав наймита свого або за те, що погано мазав чоботи, або за те, що дверi недобре причиня... Потому знов сiдаº й шиº, а хазяйка, зиркнувши на хлопця, часом зiтхнувши, знов почина розказувати далi. У хатi душно та гаряче; порозвiшуванi по стiнах бiлих рябоперi птицi, здаºться, сказилися вiд цiº¿ духоти та жари - однi крила сво¿ порозпростягали у розпачi та такеньки й зосталися - нема сили полетiти, нема сили й крила згорнути; другi знов у такiй самiй розпачi стулилися й нагогошилися. А морський розбишака-турок - той завсiгди поважно й смiло дививсь з-пiд своº¿ червоно¿ чалми, держачи кинджала. Скiльки-то разiв, як гасили свiтло i хазя¿н з хазяйкою спокiйненько засипали й товстим сном спали, потомленому, побитому наймиту малому снилося, що усi тi птицi рябоперi зiрвалися з стiн i гучною, розпачливою зграºю в'ються, б'ються, кружляють над його узголов'ячком усе прудше, усе важче, усе гарячiй, махаючи крилами пломенистими, усе вiд них душнiй, - i разом наче повiв вiтровiй, наче вода плескаº - зникають птахи усi, широке та глибоке море колисаº й плеще у береги, на березi сидить турок у червонiй чалмi, держачись за кинджал, дивлячись на наймита смiлими й поважними очима i наче об чiмсь питаючи, у далекостi киваючи... Скiльки-то вже разiв йому снилося, що знiма його щось у воздухи з птицями, що падаº вiн i розбиваºться! Скiльки-то разiв у снi вiн плавав по голубому морю й тонув у глибi!

  Зима доходила кiнця, та холоди ще сильнi¿ крiпили, I брати з Галею сидiли на печi, пiджавши ноги. Тихо було увечерi, коли вчулася ступа чиясь i щось мигонуло мимо вiконця.

  - Мама! - покрикнула _Галя.

  - Нi, се не мама, - одказали брати.

  - О! - шепотнула Галя; оченятка в не¿ прибiльшилися, а бровенятка вище знялися.

  - Не бiйся, Галю, - промовив менший брат, i усi вони виглядали з печi, витягнувши ши¿.

  Отже вiдчинилася хатка - i старший брат уступив. Господи свiте! Який вигук [вони зняли], побачивши його! Як же до його кинулися! Як же за його вхопилися! Як же не знали, що казати й про що спитати! Прудкi несподiванi радощi такеньки усiх обхопили, що у головi закрутилося, у очах усе округи заходило й затанцювало - усi обступили, ухопили старшого брата i бiльш чули, що вiн тутоньки, нiж його на вiчi бачили, то й не вжахнуло нiкого ¿х ураз, що старший брат смер'тно блiдий, що волосся в його попутане та попатлане, що комiр у сорочцi подраний, наче хто ухватив силомiць i порвав, що обличчя у старшого брата якесь iскажене i що вiн не промовить слова, обiймаючись з ними усiма - тiльки важко дихаº. I Галя перша покрикнула:

  - О, який же став ти бiлий! А який же став ти наймит! Такий самий, як колись, я бачила, по дорозi за хазяйськими волами йшов, такий самiсiнький!

  I Галя сво¿ми живенькими оченятками у ¿х питалася:

  чн ¿¿ правда?

  Правда, правда! Зробивсь старший брат бiлий як крейда i справжнiй наймит... Та чого ж се комiр розiрваний, чого ж се волосся поклоччене? Чого ж се обличчя так показилося? Чому се дихаº вiн тяжко та важко так?

  Прудкi радощi прудко десь подiлися, усi очi впилися у старшого брата, усi дивилися на його пильно й неспокiйно i тепер вже бачили його добре.

  - Сiдай, сiдай, братику, сiдай, любий! Ти втомився, коханий - щебетала Галя, прихиляючи тихесенько старшого брата за руку, а благi оченята у тривозi перепитували усiх, що таке не гаразд або що таке зробити? як запобiгти?

  Старший брат сiв на лавцi, а усi iншi у рядочок коло його. Галя коло його стала та, дивлячись та турбуючись i забула, яково _тим босим малим нiжкам холодненько стояти.

  Старший брат усе-таки мовчав i дививсь у землю. А середнiй брат його поспитав:

  - Як се ти до нас прийшов, брате?

  - Хазя¿н мене прогнав, - одказав старший брат.

  Довгенько нiхто нiчого не промовляв. Галя сховала личенько до старшого брата у колiна.

  - Вiн тебе бив, мабуть? - поспитав знов середнiй.

  - Вiн мене давно бив, з першого дня, - одказав старший. Чому ж ти не втiк вiд його, чому його зараз-таки не кинув, брате? - з опалом та прудко промовив самий менший.

  - Було б тобi втекти, - ледве чутно щебетала Галя, не зкiмаючи голiвки з братових колiн.Було б тобi до нас зараз прибiгти. Любий, любенький, любесечкии братику.

  -Я хотiв ще перетерпiти, хотiв ще служити, - одказав старший.

  Такого такого були прибиралися, як зобачаться, розказати старшому братовi про те, як вони усi теж пiдуть у наймити, служити та заробляти, про те, якi в ¿х тут були холоди та морози i як середнiй брат трохи пожару не запалив, узявшися в печi розпалювати, та, не слухаючи Галю, наклавшi повну нiч дров, i про те, яка Галя господиня вже стала й як варила ¿м сама картоплю, i про те, як Галя одного разу перелякалась навiки, признавши стару грушу коло хатки за каву... Такого, такого хотiли розпитатися в його, як вiн щодня жив, що бачив i що чув там. У мiстi де такеньки людно й гучно завсiди... Та теперки не приходило нiкому на думку анi розказувати, анi розпитуватисидiли усi мовчки та тихо, i усi дивились, як старший брат, у землю. Галя не раз, не двiчi пiдносила голiвочку з братових колiн, не двiчi, не тричi i ручечки угору простягала, поки не опинилась у його сама на колiнах, не

  обняла його за шию та не притулилася личеньком до його плеча. Тодi й Галя втихла, тiльки часочком тихенько мiцнiш пригортали до себе старшого брата нiжнi¿ рученятка.

  Так вони сидячи дiждалися неньки.

  Ненька злякалася, зобачивши старшого сина, вхопила його й, цiлуючи, притягнула до вiконця й у жаху оглядала його i в жаху питала:

  - Що таке сталося? Що тобi, дитино моя? Що? Коли? Як?

  - Мене хазя¿н вигнав, мамо, - одказав старший син. Бiльш вона не питала вже нiчого, тiльки подивилась на його довше та мiцнiш його обняла та заплакала.

  - Не плач, мамо, - каже старший син. - Як знайдеться хазя¿н де, вишукаºться яка служба, я знов служити пiду.

  - Ох, дитино моя! Дитино моя!-промовила мати, неначе серце в не¿ розривали.

  Потiм вона знов його притягнула до себе, до вiкна, знов на його дивилася... Потiм вiд його одхитнулася, одiрвалася, затопила у печi, постановила вечерю варити i знов до його присунулася. Вона розчесала спатлане волосся, дала бiлу сорочечку, дала водицi вмитися, i коли вже вiн сидiв вмитий, розчесаний i в бiлiй сорочцi, вона знов-таки на його дивилася - i усi дивилися на його. I вона й усi бачили, як вiн прив'яв i не той став, що колись був.

  От i вечеронька на столi - усi сiли вечеряти й усi примiчали, як вiн потроху ¿сть теперки-й усiм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.

  Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був вiн дорогий, - i хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маºмо його. Здаºться, таке усi очi промовляли, дивлячись на старшого брата, - i з такою думкою спати полягали.

  У хатцi темно й тихо; в вiконечко скрять двi пломенистi зiрочки iскрястi з неба голубого, i бiлий снiг лиснить; у хатцi дуже тихо й темно. I чуº старший брат, що хтось нечутно до його пiдiйшов i над ним схиливсь; вiн пiзнав руку, що доторкнулась до його плеча, й шепiт розiбрав.

  Мати схилилася i мати питалася:

  - Дитя моº, -питала вона, - чи багато там терпiв?

  - Еге, - одказав вiн теж пошептом. Довгенько нiчого не чутно, мов усе змерло.

  - Мамо! Мамо! - шепоче Галя, та нiхто i алi не чуез так уже тихенько шепоче вона. -Мамо! Мамо! - шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкаº.

  - Ох, моº дитя кохане! - знов, чутно, мати шепоче. - Ти моº безщасне дитя!

  I знов усе наче змерло - тихо.

  - Мамо! Мамо! - знов шепоче Галя, i знов Галi нiхто не чуº: i не бачить нiхто доброго журливого личенька.

  - Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи менi, серденько моº! - пита ще мати.

  - Нi, мамо, в мене нiщо тепер не болить, а як хазя¿н вишукаºться, я знов служитиму. Ти, мамо, пошукай менi служби, - просить старший син.

  - Душе ти моя, серце ти моº! - чуºться унятно, й начеб слова тi з само¿ душi, з самого серця вишарпанi, з болючого серця й з болючо¿ душi та й остатнi вже слова.

  Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожаº ушко i довго-довго-довгенько слуха й прислуха - усе тихо й темно - й, прислухаючи, Галя сама зiтхаº.

  II

  Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх ¿х, похмурiй - тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд ¿х, та хазя¿на усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.

  Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широко¿ луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.

  Настало велике свято... Вдосвiта у Киºвi задзвонили у дзвони, i народ заснував тудою й сюдою по всiх улицях i проулочках.

  Удовинi дiти давно вже чули про те, що буде велике свято, i чогось, -самi вони не знали чого, - дожидали собi вiд сього свята. Зiрвалися вони того дня до зорi свiтово¿ i побiгли усi, гонячи до Днiпра вмиватися. Чистенько вмившися, вони жвавенько повернулися до неньки i стали проти не¿ наче у полку проти гетьмана, дожидаючи, що ¿х вбере, i ¿й же богу моºму, виборнi се дев'ять хлопцiв стояло: чорнобровi, кучерявi, обличчя, як то розсвiт, палають, очi, як зорi, сяють, i виборна се була сестричка Галя, хоч у плохенькiй та вишиванiй сорочечцi, хоч у латанiй, та у синiй юпочцi, хоч у виношенiй, та у червонiй стрiчечцi - босi¿ нiжечки тiльки, диви, затанцюють, а вiчки то вже й танцюють, а голiвка так-то швиденько вже поверталася до того й до того, до усiх, що ось-ось темнi кучерi виб'ються з-пiд червоно¿ стрiчки. Галя смiºться й погукуº на братiв, i брати теж смiються до не¿ - найбiльше меншин братик, i сама удова всмiхаºться.

  Перш усього побралися вони до церкви. I веселенько було йти швиденько по дорозi, дивитися й по боках, i уперед. З-за гiр, з округи, з-за темних сосен, з-за кучерявих дубiв пробивалися рожевi променi усе пломенистiй та червонiш; росяна лука усе далi та далi вирiзувалася при розсвiтi; Днiпро синiй шумiв, i легкий туманець качавсь понад ним. Чутно, як змодна б'ють у дзвони у мiстi, й видно, наче комашня, купки людей по улицях.

  Вони прийшли до маленько¿ церковцi, до старенько¿, що стояла збочившися коло мiсько¿ брами. На цвинтарi росли високi дерева, клея да береза - з-за них тiльки видать було хрест похилий набiк, та тамки, де всох клен один, крiзь сухi вiти вбачалося церковне вiконечко, узеньке й довгеньке, i частинки сиво¿, мшисто¿ стiнки. Вони пройшли поуз деревами до рундучка, що шатавсь i подававсь пiд ногою, i вступили у церковцю.

  Темна стара церковка. Уся вона наче скорчилася вiд старостi. Лики iконнi якось страх як смутненько дивилися з стiн - древнi, стемнiлi, померклi лики, - тоненькi восковi свiчечки жовтенькi палали якимсь полум'ям пропасним; кiлька стареньких жiнок молилеся на колiнцях, - усi вони зав'язанi чорними хустками, усi з маленькими голiвочками, з зморщеними обличчями. Якась молода ставна дiвчина заплаканая стояла, прихиливiиися до стiнки, пильненько дивлячись на свiчечку, що жарко палала, та, мабуть, чуючи своº лишенько та думаючи про свою бiдоньку; пiп, бiлий як молоко, унятно щось читав та унятненько зiтхав - усе якось було скорботненько й тихенько, смирненько. Старший брат задумався, другi брати вгамувалися, i Галя втихла, а мати, як увiйшовши, впала на колiнця, так увесь час i зосталася молячися. Дiтки подивилися на не¿, зглянулися iз собою та й теж щиро почали собi молитися, наче об чiмсь благаючи, тiльки самi вони не знаян, об_ чiм. Серденятко якось вхалося, мислоньки не збиралися докупи, вони нi про що не просили, а жадали вони - як вже жадали! - жадали собi свiту та веселенько¿ радостi, та легенько¿ втiхи.

  От вже по службi й вийшли вони з церковцi знов на свiт божий. Сонечко вже зiйшло й скрало росу з травицi й з дерева i забиралося в усi куточки й задавало у лице золотим сво¿м променем, аж замружувало очi. Удица зiтхнула, немов покндаючи яку важну думку, й глянула на дiток, а у дiток серденятка знов загралися й знов охопила ¿х надiя на щось хороше.

  Двi старенькi¿ жiнки сидiли, одпочивали на церковному рундучку, i словце "ярмарок" попало в уха дiтям, вони

  припинилися.

  - Чудовий ярмарок сьогоднi! - казала старенька й непричасно дивилася проти себе удалину.

  - Еге ж, еге! - одказала друга, кашляючи, - люди вироюються ще звечора тудою.

  Дiтки iзглянулися й всмiхнулися, наче говорячи: от воно й º! Не дурно ж ми й дожидали чогось!

  Галя вигукнула:

  - Мамо! Ярмарок, ярмарок! О, ходiм, мамочко, ой, ходiм, сердечко, хутчiй у ярмарок!

  - Ходiм, мамо, у ярмарок! Ходiм, мамо, у ярмарок, -

  почали проситися усi сини.

  - Ходiмте, ходiмте, мо¿ голуб'ята, - каже удова.

  Та й пiшли усi в ярмарок.

  Сонечко пломенисте гралося у небi, вiтрець жвавенько хитав деревами, що попадалися де-не-де по дорозi, i шумiв у мiських садочках; народ гучно валив удицями; вози якось веселенько рипiли один по другому - ледве можна було пробитися, протискатися помiж рябенькою купою людською; у головi аж крутилося. То мигоне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледве не зачепить тебе колесом, то одсахнешся вiд пари очей грiзних, то на ши¿ у себе чуºш морду волову; то рогами тебе зашторхне вiн, то знов ти зашторхнув та покотив качана капусти з чийогось воза, то ти на когось наторкнувсь, то тебе сунули. Люди, обличчя, одежина, рiзноголоса птиця у садках, квiтки, кошики, сiно, риба, овощ. дошки, вiрьовки, дьоготь, ягоди, вiники - усе движить, мiшаºться, миготить, зникаº i знов показуºться проти очей. Поверх усього того в'ються по вiтру стрiчки дiвочi рiзноцвiтнi, квiтчастi, бiлi намiтки жiночi, сивi та чорнi шапки козацькi, верховини високо покладеного воза то бочками, то знов сiном, з вилами торчма у йому. А голосiв тебе глушить, а елiв та вигукiв тебе повертаº тудою й сюдою... Та що й казати! Не можна зроду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.

  Нема ж бо дива, що у вдовиних дiтей очi розбiглися й серденятка швиденько колотилися вiд втiхи, й що не можна було розiбрати гаразд, чи то вiд переляку, чи то вiд радостi. Галя раз у раз гука та погукуº. От вони вже дочапали до самого плацу на другiм кiнцi мiста, де ярмарок став.

  Тут уже Галя затулити аж мусила вiчки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, i навiть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряникiв - медовикiв, в'язки бубликiв, гора й груда орiхiв, сухих грушок купи й кучi сластьон... От-от чоботи з червоним закотом, -такi самi чоботи, як-як треба! От i сопiлка, що давненько вже тако¿ бажалося! От смушева шапка, -краще вже цiº¿ шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча вiд чорно¿.

  - Мамо! мамо! - жебонiла Галя, - купи менi, ох, купи менi хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи менi отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто менi! Ох, намисто менi!

  I маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманенi оберталися, та усе бiльш та бiльш Галя охала й голоснiш прохала й не чула, як мати тихенько до не¿ промовляла:

  - Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: "Мамо! Купи менi шапку!" I другi брати теж просять: "Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!" Хто червоного пояса прохаº, а хто крапового пояса хоче; той показуº на сластьони, а той тягне туди, де цiла купа дiтей оступила перекупку, що спродуº дуднi та сопiлки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очiпку шитому, граº на дудi поважно, а що вже хлопцi усi, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, - писк i скиг...

  - Не можу! Не можу! - каже удова усiм дiткам потихесеньку. - Нема за що, дiтки! Нема...

  Сини змовкли i разом спинилися й подивилися на матiр i на старшого брата.

  У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: "Не можу, нема!" i погляда на ¿х на усiх жалiбненько. Старший брат сто¿ть i втопив очi в землю по своºму звичаю, -такий самий вiн тепер, як тодi, коли, вигнаний, повернувсь вiд хазя¿на, - так само лице збiлiло, так само уста стиснулися. Сини бiльш уже нiчого не прохали й як стали, то так i стояли, мовчки дивлячись округи.

  Галя ще, може, двiчi покрикнула та охнула, та, може, кiлька раз перепитала: "Чому? Чому нема?", коли спинив ¿¿ менший брат.

  - Галю! Годi прохати! - каже пошептом. Галя сво¿ очки розпаленi впила у меншого брата й поспитала:

  - Чому?

  - Не проси, Галю, - знов каже менший брат, - нема за що купувати - тiльки турбуºш.

  Галя втихла i знов була стрепенулася i скинула на усiх очима й знов втихла.

  - Не проси вже, Галочко! - знов говорить менший брат.

  - Я хочу, - шепоче Галя на одвiт, низенько схиливши голiвку.

  - Галочко, нема! Нема де взяти!

  Галя пiднесла голiвоньку - у, якi ж блискали в очицях двi сльози дужi! Подивилася на всiх сво¿х i округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: "Ой, я хочу!" - i се в остатнiй раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там i другу, а там i обидвi разом, i все те для того, щоб як не викотилися тi двi сльози дужi мимоволi з оченяток.

  Усi вони довгенько стояли мiж купами i зграями, що двигали, гомонiли й рябiли, - стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток i наче уперше почули на собi латанi сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавiсть, недбайливiсть i веселiсть i наче уперш пiзнали своº турбування та вбожество.

  А мати дивилася на ¿х. Вона озивалася до ¿х, то знов без слова, без мови гладила по голiвцi; то знов посилала ближче пiти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала ¿м те або друге.

  - Мамо, - каже старший син, - ходiм додому! I всi дiти почали прохатися: "Мамо, ходiм-бо додому!"

  Галя тiльки мiцнiш та мiцнiш прикушувала сво¿ пучечки

  маленькi¿.

  - Додому? Додому? - перепитала мати. - Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мо¿ голуб'ятка? Чого ж се так хутко додому, мо¿ коханi? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..

  - Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, - кажуть в один голос сини.

  - Додому? То ходiм додому, пташки мо¿! - вимовила вдова i ледве що вимовила, - то додому ходiмте, мо¿ дiточки!.. Галочко, подай менi ручечку. Може, понести тебе, дочечко?

  Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки мiцненько обхопила ¿¿ за шию й сховала личенько на плечi.

  I пiшли вони усi додому.

  Купи людей усе рiдшали; що далi вони йшли, -усе унятнiш вiдрiзнявсь голос вiд голосу, гук вiд погуку - _усе було вiльнiш проходити по улицях. Ось i кiнець мiсту, - i вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, i плескаючого Днiпра синього, й за Днiпром гори: близькi¿-одна над одною зеленiш, далекi¿ - одна над одною синiш.

  - Кажiть, дiточки, чому такi мов невеселi¿ ви? - промовила удова. - Пождiть, мо¿ любенькi, от бог дасть... - i не д