Вовчок Марко - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

оказала, що бог дасть - чи то разом вона надiю стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко ¿й стало дожидати до того часу.

  - Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мо¿ дорогi? - промовила знов удова згодом. - Ох, боже мiй, боже ти мiй милосердний!

  I знов усi мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутнiш плескавсь та колисавсь Днiпро, а гори за горами все вище й далi знiмалися: високо-високо й далеко-далеко! I такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз згра¿ живо¿, з порожнiми руками, брати дивились на тi високi та далекi гори i думали собi, що там за тими високими i далекими горами, - що там?

  - Мамо, - поспитав менший син, - що се, який се шлях он там-тамечки по горi, в гаю, i кудою вiн звиваºться?

  - Шлях той? _Ох, моº голуб'ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-вiку не бувала, - у далекi¿ мiста й села. Покiйний ваш батько - хай царствуº! - ¿жджав тим шляхом, як служив у вiйську, i чула я вiд. його, що се шлях небезпечний. При тiм шляху розбiйники розбивають - звиваºться вiн темним непроглядним бором, проводить мiж кам'яних крутих гiр... Було, й слухати, як ваш батько-покiйничок розказуº, то мороз з-за плечей бере.

  - Чи на батька теж розбiйники нападали, мамо?- спитав менший брат.

  - Нi, моя дитино, нi, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали i полонили його. I жив вiн, Ласун той, у ¿х кам'янiй горi, у печерi, аж три днi, чи що.

  - I що ж вiн там у ¿х бачив i чув, мамо? - спитав середнiй брат.

  - Чудове багатство вiн там бачив, моя дитино! Печера тая у ¿х сповнена золота та серебра, та дорогим камiнням-самоцвiтом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували i спати його клали пiд одягала злототканi, на м'якенькому пуху. I конi в ¿х були у золото, в серебро зашпанi, ножi й шаблюки всаденi самоцвiтом. Зроду-вiку нiхто й не снив такого багатства та розкошi, якова в них там, - казав Ласун вашому батьку-покiйничку. I звали вони Ласуна жити iз собою: "Зоставайся, Ласун, жити з нами, - говорили, -життя тобi буде хороше й привiльне в нас".

  - Що ж Ласун? - спитав старший син.

  - А Ласун був i погодивсь i зоставсь у ¿х, та коли зараз напала на його туга. Жалко стало жiнки, дiток, свою хаточку, свого спокою. Став вiн у ¿х прохатися: "Вiдпустiть мене, добрi люди, будьте милостивi!" - "То йди собi". Накидали йому повну шапку золота й серебра й пустили його. "I як пiшов я прiч вiд них, - казав Ласун вашому батьковi, - от вже менi як стало жалко ¿х кидати, хоч плач!"

  - Що ж, знов повернувсь до ¿х? - спитав старший брат.

  - I був повернувсь знов вiн до ¿х. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по своºму життю у сiм'¿ i втримав його. Та чималий часок вiн, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне, i додому притяга...

  - Що ж, кiлька разiв вiн вертавсь i де прийшов? Чи пристав де? - питав старший брат, i по йому добре було видати, що вiн не повернувсь, коли б де пiшов.

  - Та вже таки кинув вiн шапкою об землю, занедбав усе золото й серебро й додому прийшов.

  - Лучче б вiн не кидав, а додому б принiс, - каже середнiй брат, а менший на Галю подививсь, мовби подумав: "Отеº б було втiхи тодi Галi!"

  I Галя немов зрозумiла, що подумав менший брат, - вона всмiхнулась такеньки, як всмiхаються, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.

  - Не годилося кидати, - промовили усi брати з пожалем.

  - Або не брати, або вже не кидати - що-небудь одне, - каже старший брат.

  - А потiм, дiточки, - говорить удова, - потiм той Ласун був рибалкою при Днiпрi та впав у воду i втопивсь якось, казав ваш батько покiйний.

  Прийшли вони додому й посiдали всi пiд грушею коло хатки.

  - I що ж, мамо, -спитав середнiй брат, -чи й досi тi розбiйники там засiдають?

  - Теперки не чути про ¿х нiчого, моº серце, -одказала удова.

  - Де ж вони подiлися, мамо?

  - А хто ¿х зна, мiй голубе. Чи вони перевелися, чи пiшли далi де, на краще привiлля... Ох, дiточки, втомилася я дуже, коханi! Ляжу тут, чи не засну коло вас.

  Удова лягла на травi й затулила була очi, та сой не змагав - очi усе одмикалися та на дiточок придивлялися, що тут сидiли усi задуманi, поки аж Галя не поклала рученят ¿й на лице та не заспiвала котка й голуба, прикликаючи сон та дрему.

  Заснула удова, та й Галя й себе заколисала своºю пiсенькою i впала сама коло мами у мiцненькому снi.

  А брати сидiли та дивилися на високi¿, лiсом урослi¿, далекi¿ гори, очей не звертали, - дивилися, та часом поглядав старший брат i на мiсто веселе та гучне. I так вони задивилися, так вони задумалися, що смеркло - вони не завважили й схаменулися вже тодi, як Галя, прокинувшись, вигукнула: "Ой, як темно! Де ж бо сонечко?"

  Днi приходили й уходили. Багато ще святкувалося свят, чимало ярмарок ще становилося, тiльки що удовинi дiти вже нiколи бiльш свята такеньки не дожидали i нiколи у ярмарок вже не прохалися i не ходили.

  Росли вони собi та виростали, ходячи та бродячи по луцi, дивлячись на гучне, бучне мiсто, та у другий бiк - на тихi, високi, урослi¿ гаºм гори, на той шлях поглохлий, що звивавсь i зникав там у густому гаю. I що вони росли та виростали, то вони пильнiш поглядали. I раненько-ранком при свiтлому сонечку, i пiзненько ввечерi при зореньках iскристих, - усе тудою ¿х вiчi.

  А час спливав, i вони собi росли та виростали одно одного краще та лучче.

  I як дiйшли вже вони лiт дорослих, старший брат став ще понурiй, сумнiй - такий задуманий та мовчаливий, середнiй брат зробивсь ще цiкавший, - усього питавсь та перепитувавсь, а менший брат ще гiрш палкий та спочуйливий, - а всi брати зробилися неспокiйнi¿ та педовольнi¿. Мати побивалася, жалуючи ¿х, Галя падала, розважаючи ¿х, а вбожество ще скрутнiш тiснило й давило. Ходили всi брати шукати собi роботи, служби й по мiстi, й по селах округи, та чи то вже божа воля, чи така нещасна доля, тiльки що не знаходилося ¿м працi й за малую заплату. I поверталися вони з тих пошуканок усе сумнiш та смутнiш.

  Коли ж i добра година - разом знайшлася служба двом братам, старшому й середньому. Пiшли обоº у наймити. Старший брат пiшов служити до молодого заможного хазя¿на, баштанника, а середнiй брат служити пiшов до удiвця старого, хлiбороба; обоº недалечке вони занапастилися- тут-таки пiд мiстом наймитували.

  Молодий баштанник був собi чоловiк веселий та гордий, та щасливий, та немилостивий - себелюбець i самоправець. Мав вiн i хату бiлу, i жiнку милу, i рiд величний, i усякий достаток добрий. Баштан в його великий, славний - людей повно раз у раз - i городян, i селян. Вiн з жiнкою своºю ходить-походжаº та спродаº, та грошi лiчить, та балакаº й жартуº з купцями сво¿ми, та погукуº на наймита свого. Родючий баштан жовтiº динями, зеленiº кавунами i усяким овощем - рябить люд i купчиться коло шалаша хазяйського; наймит усiм вслугуº, подаº, носить, возить, мете, складаº, - хазя¿н шле його - вiн iде i повертаº - хазя¿н ще нарiкаº; хазяйка гонить - вiн бiжить та назад поспiшаºться - хазяйка ще лаº його; купцям годить, чужим людям прислугуº, то й тi не приймають за добре, [i] разу не подякують, може, нiколи за душу живу його не помислять.

  Ранок ясний минув, день змерк гарячий, вечiр потемнiв свiжий, а сон не бере, нема спокою, сумно та важко. Коли ж вiдпустить? Коли вияснить? Чи коли згладиться з свiту та кривда нерiвна? Чи буде полегкiсть? Чи не вменшиться хоч мало скорботи? Чи колись щось буде?

  Хлiбороб був собi тихий, роботящий чоловiк, дбайливий, обережний-знав уже вiн, як у свiтi жити маº простий чоловiк межи князi та сильники, то так вiн i жив собi й добре йому велося усе: вiн нiкого не зачiпав, i його нiхто не займав, - вiкував вiн собi гарненько з дочкою своºю одиначкою. Господарствечко хоч не яке там скарбове, - можна б йому цiну скласти, - та таке ж то порядненьке, любеньке, що кращого й не бажати.

  "Чи вiн добрий буде для мене?-думав середнiй брат, iдучи поруч з сво¿м хазя¿ном уперше до хазяйсько¿ господи та говорячи про те, як хлiб родить. - Чи буде добрий? Походить на те. У свiтi ж, кажуть, не без добрих людей..."

  Дуже йому вподобалось хазяйське господарствечко, як оглянув вiн його; дуже приºмненько було йому чути, що у хатi спiвав голосок, а вiтер зносив теплим повiвом i спiв, i слова.

  "Жив би довiку такеньки, коли б менi так бог дав", - подумав вiн, уступаючи у хату за хазя¿ном, де пiсенька все не змовкала, а чулася вже зовсiм iстно i де стрiла ¿х дiвчина така, як краля. Вона й привiталася, i снiдання подала, i щось промовила, i про щось поспитала, i глянула, i подякувала, та все якось наче недбайливо, якось байдужливо, наче добродiйка, наче госпоженька, i трохи засмутила вона тим молодого наймита.

  Та не таке ще спожив вiн, як послужив там далi та як стала йому дiвчина за свiтло i за темнiсть - що як вона тут, то все сяº й виблискуº, а як ¿¿ нема, то наче хто сонце зняв i зорi зiбрав та у кишеню поховав. Дiзнав вiн того, що як уганяв три кроки в один, поспiшаючися потомлений з поля хутче на добривечiр ¿й дати, а вона, одказуючи "добривечiр", i не оглядалася на його. Скуштував вiн i того, що як ранком, iдучи на роботу, припиниться, дожидаючись, сподiваючись, трусячись словечка любого, а вона, минаючи його, приказуº йому: "йди робити". Прийняв i того, що як увечерi сяде де та зажуриться, та задивиться на ¿¿, вона його пошле десь потомленого, самотнього по якусь, там примху для себе.

  Перемучившися днями, не поспавши ночами, одного разу наймит перестрiв свою господиню кохану та й сказав ¿й усю щиру правдоньку. Як же вона задивила, як же вона личенько своº вродливе одвернула вiд його! Як неласково почула, як вразливо озвалася!

  - Не займай мене нiколи, наймиту! - промовила. - Чи ж я тобi рiвня? Коли хочеш в нас служити, поводься слугою. Не говори до мене!

  А вiн таки зайняв, а вiн таки заговорив, та й мусив навiки попрощатися, - втратив службу й повернувсь додому, у хатку неньчину на луцi. Такий повернувсь, немов прибитий на цвiту.

  Розважала мати, жалувала Галя, брати моцi додавали, i з усiма цими лiками добрими проживав вiн, не видужуючи та дожидаючи, поки де служба йому трапиться.

  А тим часом на баштанi велико спродано овощу, i хазя¿н свого наймита носила з возами у мiсто розвозити спродане та збирати часом грошi незаплаченi.

  Тiльки одного разу чи не злiчив добре беручи, чи загубив якось везучи наймит, а хазя¿н, не долiчивсь свого лiку i зняв бучу: узвав i злодiºм, й пройдисвiтом, i голотою; а хазяйка собi пiдказуº, та пiдгукуº, та пищить, та верещить.

  - Я бiльш у вас заслужив - вiзьмiть з мо¿х запрацьованих та й не лайтесь! - каже наймит.

  - Iди собi геть та й не вертайсь! - гонить хазя¿н.

  -Щоб твого й духу невiрного не було! - кричить хазяйка.

  - Заплатiть менi, - каже наймит.

  - Заплатити? Та я тобi, злодiю, щербато¿ копiйки не дам! Iди геть! - пхаº хазя¿н.

  - Я на вас суда шукатиму! - промовив наймит.

  - Суда на мене, ти? - скрикнув хазя¿н та й зареготав з потiхи велико¿.

  - Бач!-вигукнула хазяйка, i хазяйчин регiт дрiбненько розкотивсь та втiшненько.

  Наймит пiшов собi геть вiд них та й теж засмiявся до себе, кепкуючи з себе, що заходивсь був хазя¿на засудити.

  Питання та жалування було доволi у дому, а ще бiльш вбожества та суму.

  Знов усi докупи зiбралися дожидати терплячи та сподiватися не маючи. Неспокiйнi, сумнi ходили брати всi - найсумнiй усiх старший був, найсмутнiш-середнiй. Галя вже не займала ¿х, мати не розважала, а у меншого брата то серце жалем сходило.

  Коли одного вечора старший брат говорить усiм братам:

  - Життя наше гiрке та вбоге. Що ви робитимете? Я присягаю зеленому гаю! Чи ви менi, брати, товаришi?

  Усi брати погодилися й казали: "Добре!"

  - А мати? А Галя? - схаменувся менший брат.

  - Чи за велику пораду ми досi були ¿м?-каже старший брат. - Брати-товаришi, не поступайтеся! Усi одказали:

  - Не поступимось!

  Увiйшли вони у хатку - мати й Галя вже спали.

  Мати зараз прокинулась, почула й промовила:

  - Де, дiточки, забарилися такечки? I Галя прокинулася, почула, що мiцненько ¿¿ обнялито менший брат обняв ¿¿.

  - Що? - спитала Галя, серденько в не¿ затрепехалося, почуло, що щось º, та менший брат не сказав нiчого i, обнявши, покинув.

  - Мати!-заговорив тодi старший брат, - iдемо ми шукати щастя та долi. Зоставайсь здорова та не дожидай нас. Прощавай, сестро!

  За цим словом вийшов з хати, а за ¿м усi брати слiдом.

  Удова тiльки рученьками сплеснула та й упала з горя та з жаху. Галя зiрвалася, побiгла, догнала, ухопилася за меншого брата, не пускала й ридала, та й любимого братика вона не втримала - рвонувсь i втiк вiн за другими, й тiльки здалека вона ще почула його голос: "Прощавай, Галю, прощавай!"

  Усi пiшли! Усi покинули! Пiшли й не повертаються!

  - Гукай, Галю, гукай голоснiш! Прикликай! Зови! - прохала удова наче несамовита.

  I Галя голосно гукала й звала, та дарма розносивсь свiжий розпачливий голосочок - на одвiт тiльки повз гiр дзвiнко вiдкликалося.

  - Чуºш, Галю, чуºш гомiн? Вони йдуть, iдуть! - промовляла разом удова.

  Та се Днiпро гомонiв плескаючи, та дерева шелестiли - нiхто не йшов.

  - Бачиш, бачиш, Галю, он там-тамки хтось сто¿ть! Се Iвась сто¿ть, а бiля його - бачиш? бачиш Грицька? Бiжи, бiжи, Галю, тудою...

  Галя бiгла тудою й сюдою, по сей бiк i по той бiк - усюди, де тiшила й оманувала ¿х нiчна тiнь та мла.

  I на свiтання зайнялося. Свiтання появило ¿м, яка лука зелена пуста й якi гори округи безмовнi. Вони все-таки дожидали, що вернуться, та й обертали очi сво¿ потомленi у всi боки.

  I сонечко зiйшло, та таке ясненьке, начебто хотiло й мало вмисне для них найлучче всвiтити пустi шляхи округи. Вони усе-таки дожидали: вернуться, вернуться. Та з того часу нiхто вже додому не вернувсь.

  III

  Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любi¿ сини, що повернуться брати милi. То усе чувся ¿м гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м'якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав ¿х гомiн коло дверей - i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своº¿, поспiшаючи за нею - пусто! Нiкого!

  Еге ж! Еге ж! - пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.

  - Галю, -говорить знов удова, -чуºш, гомонить?

  - Се Днiпро шумить, мамо!

  - Нi, нi, Галю! Слухай-бо!

  - Дерева шелестять, мамо!

  - Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! - мовить удова i зiтхне й прошепоче: - Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:

  - Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухаº. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.

  Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б ¿¿ не знайшов по плачу - вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.

  Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша ¿й плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаºм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити - усе, що, кажу, господь ¿м насилав. Цiлий день вони робили - зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить - Галя розказуº, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке ¿й здалося.

  Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своº¿ хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили - мiсяць та зорi сяли ¿м замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон поко¿в ¿х. Найгiрш удову мучило безсоння - вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься ¿¿ покрушене старе серце. Галя обнiмала ¿¿, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращi¿ часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i ро¿тися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко... Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.

  Отодi ж бо пригодонька сталася: i робити треба, i нездужую не можна саму покинути. Тодi ж бо Галя показала, що за прудкi в не¿ нiжечки. Вона наймалася за наймалiшу плату з такою умовою, щоб одвiдувати нездужую матiр, та тричi або й бiльш на день прибiгала до хатки й поверталася знов у мiсто. Та що далi, то удова робилася кволiй, слабiй, i Галя вже не вiдходила вiд не¿.

  Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вiчi, i походило, наче вона одпочивала по тяжкiй тяжкiй утомi й працi.

  Одного разу вона питаº:

  - Галю! Що теº - чи Днiпро шумить?

  - Нi, мамо, Днiпро не шумить: зима -Днiпро пiд льодом.

  - Галю, дерева шелестять?

  - Нi, мамо, зима - дерева в iне¿.

  А тодi саме зима була, бiла, люта, крiпка зима.

  Довгенько лежала нездужа, не вiдмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе бiлiла, та усе слабiла. I ледве чутно

  знов поспитала:

  - Галю, Днiпро ж бо не шумить-я не чую... шумить чи нi?

  - Нi, мамо.

  - Так це дерева шелестять?

  - Нi, мамо.

  Удова пiднеслася, наче в силу ввiбралася.

  - Галю, я чую, я чую! Вiдчиняй хутенько дверi! Стрiчай хутко! Ось вони!-та й разом, стративши останню мiць, упала удова й очi затулила. Припадала до не¿ Галя й кликала, та вона не вiдкликнулася й очi ¿¿ вже навiки склепилися.

  Добрi люди якось допомогли Галi поховати матiр, i стала Галя жити сама одна, самотненька у сво¿й хатцi на зеленiй луцi.

  IV

  Прожила Галя такеньки цiлу зиму холодную, сидячи вечорами пiд скосяним вiконечком, дивлячись на луку у снiговiй пеленi, бiлiй та гладенькiй, без шляхiв, без слiдiв округи, окрiм тiº¿ стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.

  Часом Галя заспiваº пiсеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з iншими веселими дiвчатами вкупi. Заспiваº Галя пiсеньку й довгенько спiваº, пiдперши втомленою рученькою свою самотненьку голiвоньку. Часом ¿й здавалося, що от хтось зазирнув у ¿¿ вiконце, от-от хтось пробiг мимо, от-от хтось стукнув, - се або мiсяць вирина з оболока, або вiльний вiтер пронесеться лукою, або мороз ударить. I Галя почала дожидати самотнiми вечорами, коли мiсяць зазирне у вiконце, вiтер пробiжить мимо хатки або мороз постукаº, i звикла дожидати сеº_ й приймати, наче гостей дорогих та любих.

  I такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свiжая, квiтуща... Лука зазеленiла, груша з зломленою верховиною бiля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестiти ранками, як ранковий вiтрець повiвав, i зашумiв гай по горах округи, i засинiвсь I розливсь Днiпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, i налетiли птахи з теплих кра¿н, заспiвали й защебетали.

  Одного вечора весiннього сидiла собi Галя коло вiконечка у сво¿й хатцi й спiвала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квiтками та з пахучими зiллями, i для того вона голоснiш i веселiш того вечора спiвала. Коли разом щось мигонуло проти вiконця; Галя глянула на небо-на небi мрiли зорi ледвенько, -знов щось мигонуло та й заступило вже вiконце. Галя побачила чоловiка, стрепенулася, злякалася i дивилася на його цiлими очима.

  Проти не¿ стояв молодий i хороший козак. Стояв i питав:

  - Дiвчино, чи тiºю дорiжкою у мiсто зiйти?

  - Тiºю самою, -одказала Галя йому.

  - I добре! - промовив козак.

  Так хоч було "добре", однак же вiн ще стояв пiд Галиним вiконечком i то на не¿ задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося вiд диву та вiд несподiваного, негаданого того...

  - I я просто-таки цiºю стежкою потраплю до мiста? - спитав знов козак, постоявши.

  - Просто втрапите.

  Розпитавсь козак i про те, що просто втрапить у мiсто, а все ще його ноги не несли вiд Галипого вiконця.

  - Чи не буде ваша ласка дати менi водички iспити? -

  попрохав козак.

  - Зараз, - одказуº Галя й зараз дала йому водички

  у вiконечко.

  Козак iспив водички.

  - Спасибi, дiвчино, - каже, - яка вода славна! Це з

  Днiпра берете?

  - Нi,_ з криницi.

  - А де ж тут у вас криниця?

  I козак почав оглядатися та озиратися у вечiрнiй млi та вишукувати криницю.

  - Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, - показувала йому Галя.

  - Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори - свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

  Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.

  - О,_ жити тут славно!

  - А до мiста чи ви частенько ходите? - спитав козак.

  - Щодня ходжу.

  - Щодня? На роботу, чи що?

  - Еге, на поденщину.

  - Що ж, роботи маºте досхочу, мабуть? Добра робота?

  I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:

  - О, добра робота!

  - А чи рiд у вас º в мiстi? - питавсь козак-любознайка.

  - Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодно¿ родини нема. Я сирота.

  - I самi живете тутоньки?

  - Сама живу.

  Здаºться, так уже трошечки вони розмовляли, ¿ трохи 'дно 'дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синº небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.

  - Прощавайте! - промовив козак.

  - Прощавайте! - промовила Галя.

  I пiшов козак шляхом у мiсто.

  А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.

  Як вона прокинулася, променистий сонячний промiнь задав ¿й свiтом у вiчi несподiвано - вона проспала ранкову зорю - от тобi маºш! I Галя засмiялася небувалому випадку, й почала поспiшатися на роботу i, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, i вiдра вивернула невмисне, i усе смiялася сама iз собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподiвано, негадане, нечаянно, разом...

  Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки... Уявлявсь ¿й самотнiй весiннiй вечiр коло вiконечка, своя самотня пiсенька, весiння теплиня й мла, й свiжiсть, i зорi мрiють... й разом заступлений свiт у вiконцi, i молодий козак... так разом-разом... такеньки несподiвано!

  Того дня Галi вилучилося робити на городi вкупi з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупi робила та балакала про людську бiдоньку та напастоньку, тугу роздiляла, лишенько тiшила.

  - Хоч ляж та й вмирай! - каже ця молодиця, як вони узялися полоти.

  - О, що це ви говорите, любочко! - покрикнула Галя.

  - Що ж я говорю! Що º, те й говорю!

  I справдi, ця молодиця не мала вже рясту топтати - суха, блiда, змождена.

  - Нi, нi! - каже Галя, - ви не горюйте! Як знати, щоbвилучиться? Що буде, випаде уперед!

  - Що ж буде? Випаде? - перехопила молодиця. - Нiчого, окрiм бiди та лиха!

  - Ой, нi-нi! - покрикнула Галя, - усе може бути... усе! Не дожидаºш зовсiм, не чаºш, не сниш i разом несподiвано-нечаянно...

  I Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стрiти готовенька щось несподiване.

  - Еге, буде тобi: лихо та ще з лишком! - промовила молодиця.

  - Чого-чого не бува! - защебетала знову Галя. - Усе вилучаºться! Усе може бути!

  I Галя подивилася з усмiхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: "Скотись ти зараз на землю, яснеº сонечко, так я не дивитиму теперки, - навiть рученьки пiдставлю, не боюся!"

  А молодиця промовила:

  - Годi тобi, дiвчино! Ти розкажеш такого, що на вербi грушi, а на соснi яблука ростуть!

  I ввечерi дома, сидячи коло свого вiконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподiваного та негаданого, i всмiхалася, i, здаºться, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозi до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром i зимним холодом. I що ближче пiдходила висока постать, то жар гарячий ¿¿ понiмав, а холод зимнiш. I як учорашнiй козак став коло вiконечка й сказав ¿й "добрий вечiр", Галя на одвiт йому ледве вимовила свого "доброго вечора".

  На цей раз козак не питавсь дороги, а пiдiйшов як знакомий, гуляючи, i повiв розмову про те, що теº за мiсто Ки¿в - красне та велике, й оповiстив про те, що вiн недавненько ще сюди при¿хав з товаришами на дива усякi подивитися, розважитися i що дуже раденький з того, що при¿хав... I справдi вбачалося, що козак раденький. I Галя раденька.

  Потому вiн сповiстив, як приблудивсь до зелено¿ луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому пiд мiстом, де зобачитись, та вiн, товариша шукаючи, не знайшов - загледiв луку, Днiпро, - схотiлося йому понад Днiпром лукою пройтися, вiн i пiшов, - i бачить - хатка, i подумав: чия се хатка тут сто¿ть? I почув Галину пiсню, - слухав-слухав та й пiдiйшов пiд вiконечко...

  I хоч козак не додав, що вiн раденький, що пiдiйшов до вiконечка, тiльки сеº i без козацького слова вбачалося. I Галя раденька.

  Потому вiн оповiстив, що вiн теж сирота, теж нема роду й плем'я, що вiн козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада ( тут вiн спитав, як зовуть дiвчину, i дiвчина йому каже "Галею"), що село його велике й багате, там двi церкви в них, хати усе славнi¿, усплiш упоспiль сади; село на горi, а попiд горою той самий Днiпро шумить, що й попiд Киºвом; що люди в них усе хорошi¿, дiвчата штучно та гарно сорочки вишивають.

  Галя слухала-слухала-слухала, й пiзненько вони розсталися. I Галя не заснула цiº¿ ночi, а просидiла до ранку пiд вiконечком, i так ¿й iстненько, наче у снi снилося велике бiлеº село на горi, у зелених садах, двi церкви високi з золотими хрестами, синiй Днiпро попiд горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона нiколи ще не стрiчала; дiвчата такi чепурнi¿ та любi¿, що таких вона ще зроду не бачила. I наче весiннiй, тихий, пахучий вечiр i далеке село снилося ¿й без гомону, без шуму, - хоч живе, - i нiчого не чутно було нiденiде, окрiм що билося своº власне сердечко дуже.

  Козак почав учащати щовечора, i_ в них велася мова й розмова трохи що не до свiтання. Галя вже знала, що козакова хата сто¿ть недалечке вiд церкви, з вiконечок видко Днiпро i далеко гори округи й га¿, що в його сад величенький i маº вiн теж пасiку...

  I дiзнала Галя теж усякi рiзнi й многi тривоги та радощi, та тугу, та щастячко, невiдомiсiнькi ¿й до того часу. З тiº¿ години, як вона несподiвано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, смiло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки ¿й, як дожидати сподiваного. Спершу вона було сидiла бiля вiконця й дожидала, а там уже незносно стало ¿й сидiти спокiйненько, коли душа ¿¿ уся порушалася, серденько колотилося i дух займався, захоплявсь - вона починала ходити та проходжати по луцi, зривала квiти, що попадалися, з опалом впивала ¯х пахощi, наче лiкарствечко вiд нетерплячки - то вона йшла у цей бiк, то в другий, то стояла на одному мiсцi, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозi.

  Одного разу повернулася вона з роботи i застала козака вже на луцi коло хатки, i зараз вiн до не¿ промовля:

  - Я прибираюся додому ¿хати.

  Галя збiлiла, спахнула й знов змертвiла i нiчого не примогла йому одмовити.

  - Галю, будь менi жiнкою та по¿дьмо iзо мною, - каже козак.

  I тодi Галя нiчого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й смiялася, червонiла й блiднiла вiд свого щастячка.

  I у першу-таки недiлю пiсля цього вечора Галя у свiжому вiнку, рука iз рукою з козаком Нарадою, пiшла до церкви рано-ранесенько, без дружок i без сватiв, без роду й без друзiв, удвох самi, i повiнчалися собi любенько.

  I того вечора таки недiльного з Киºва ви¿хав славний новий вiз, запряжений двома мiцними волами. На возi сидiв гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в свiтi, а коло його близесенько-близенько сидiла молода козачка у бiлiй намiтцi, - о, яка ж хороша, щаслива козачка! I по¿хали вони шляхом до села Глибова.

  V

  Понад Днiпром, поуз гiр, º багато кам'яних печер, i в однiй такiй печерi зiбралося дев'ять братiв-молодцiв. Хто лежав, хто сидiв; палилося кiлька люльок... У! Якi ж округи скелi та шпилi! Днiпро прориваºться, розбиваючи кручi мiж них, i грючить по камiнню й високо прускае, перелiтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилi, б'ючiй та стрибаючiй, крутиться й вертиться. Окрiм ясного того неба угорi та грюкучого Днiпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнi¿ га¿, що позлочуванi вони iскряним сонечком.

  Старший брат i усiм отаман сидить, люлька його згасла, i дивиться вiн у землю, i нема в його лицi нiчого, опрiч обичайного суму та моцi.

  А iншi брати не так: один грошi лiчить, а коло його другий дивиться неначе з гнiвом, неначе з погордою на ¿х; третiй знов теж дивиться, i чи вiн сумнiваºться у чiмсь, чи вiн у чiмсь каºться, хто його зна; один, здаºться, спить, одвернувшись од усiх до стiни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки пiд голову, мов порiшивши вже з усiми нудними докучними думками навiки; двоº палять люльки, люльку за люлькою, тiльки вилiтаº iскра та дим в'ºться й повiваº сво¿м звiºм невеселi ¿х обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, i з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько бiднесеньке сповнене туги та ще гiрко¿ притуги.

  А у печерi анi золота, анi серебра, анi камiння дорогого. Гола, сiра це печера та й бiльш нiчого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.

  Вечiр наступав тихий та рожевий. I усе порожевiло:

  кременистi шпилi, грюкучий Днiпро унизу, далекi¿ темнi¿ га¿ на верховинах гiрних i прудко пролинувшая пташка понад Днiпром. Лiсова берiзка легесенько звiдкись запахла, i очi не знаходили округи, де було ¿й тут зрости, нiжнiй квiточцi на дикому каменi.

  Середнiй брат, що, здавалося, спав, разом пiднiс голову й промовив: "Чи не пора?"

  Усi оглянулися, i два голоси йому одказали:

  - Ще не пора! Ще рано!

  Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.

  Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, - потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.

  - Пора, - каже старший брат i устаº.

  В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.

  VI

  ¯дуть козак з козачкою додому. О, весела, весела дорiженька! Де глянути-усе цвiте й пахне, про що здумати - усе любо, та мило, та ясно!..

  Як тепер усе добре: i згадувать колишнi напастi й лихо, i забiгти мислонькою уперед, у пришлiсть одрадiсну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупi, як господарюватимуть разом.

  - Будемо жити самi двойко, - каже козачка, - адже ж у нас нiкого нема!

  I двi пароньки найщасливших очей iзглянулися iз собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку- вона змiнилася на лицi й промовила:

  - А де мо¿ брати тепер? Де брати? Чи живенькi?.. Та сльози й побiгли по ¿¿ щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голiвкою припасти. I, наплакавшися ревними сльозами, козачка пiднесла голiвку i знов промовила:

  - Нiколи ще я ¿х так добре не оплакала, як тепер-то ¿х бог милуº, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвiту. - Як ¿х бог милуº.

  Почалася в ¿х тодi мова про братiв, i усякi здання. помисли й надi¿ усякi певнi уявилися... I в пришлостi палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося ¿¿ душеньцi, як жадалося ¿¿ сердечку. А козак на все согласнии

  У гаю вони невважливе ¿хали шляхом, не дивлячись округи, поки аж ¿х не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темнi га¿ з усiх бокiв, сонечко, що за ¿х заходило, i управо якийсь хуторець.

  - Та ми се з шляху зблудилися, Галю! - каже козак всмiхаючись. - От тобi маºш! Дивись пiсля того в яснi¿ оченята так i дорогу прогледiш!...

  Яснi¿ оченята одказали йому таким поглядом, що вiн знову забув про дорогу.

  - А он дорога попереду,каже Галя, показуючи вперед.

  Упередi лежав шлях узенький, мало ¿жджений, такий самий, на який вони з'¿хали, попали, самi не знали коли й як.

  - Шлях º та кудою вiн проводить? - каже козак. - Треба пiд'¿хати до хуторця й поспитатись.

  I козак, вiдрiкаючись наперед дивитися в яснi¿ оченята, звернув волiв до хуторця.

  Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тiльки можна по землi, зарiс вiн червоним маком пломенистим; мак поспiль вкрив городи коло кожнiсiнько¿ хатки снопчиками та жмутками рiс при дорозi; то забиравсь на дашок одною квiткою пишною, то цiлою сiмейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, i здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огнi

  - О, який мак! - покрикнула Галя. - Що ж за пишнi¿ маки! Я собi насiю такого!

  Пiд'¿хавши до першо¿ хуторянсько¿ хатки скраю, вони стрiли молодицю з дитиною на руках i поспитали, де шлях у Гли6ове.

  - Не знаю, такого села нема. - одказала молодиця.

  - А якi ж коло вас села? - спитався козак.

  - Хрумово, Iваньково, Кривушино...

  - А далеко Кривушино?

  - О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.

  - А як туди про¿хати?

  - Та от цим шляшком. Перш ви при¿дете у Хрумово, потiм... Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.

  - Чому?

  - Та чутно - розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру... Ну-ну! Ну ж бо!-спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, - ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв...

  Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, - вона, тiльки почувши сеº, засмiялася i вхопила вола за роги.

  - Малий козак, та смiлий, - каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, - Галине сердечко до всiх озивалося.

  - То прощавайте, спасибi вам! - каже Михайло молодицi. - Прощавай, козаче, та рости, - каже до дитини.

  - Рости, любенький, рости! - промовля Галя.

  - Спасибi, щаслива дорога!-одказувала молодиця. - Вклонися, сину, вклонися!

  Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.

  - Бачте, який! - каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали ¿й усмiхом.

  - Так се шлях у Хрумово? - спитав ще раз Михайло.

  - Сей, сей самий. Тiльки що ви не бо¿тесь ¿хати? Говорять, що небезпечно... славлють...

  - А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! - одказуº Михайло. - Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не бо¿ться.

  Ще всмiхи, ще вклони й пожадання добрi - i от уже хуторець зник з очей сво¿ми маками червоними, i млин не шумить, i ¿дуть вони гаºм, то спускаючись к Днiпру, чуючи його прохолоду, то знов пiднiмаючись високо й прислухаючи тiльки плески та лелiння хвилi Днiпрово¿.

  VII

  - Коханий, - говорить Галя, - а що як справдi нападуть на нас розбiйники?

  - Бо¿шся, Галю? - пита козак.

  Галя не бо¿ться, а як бо нападуть?

  Не бiйсь, миº серце, то все верзiння,говорить козак - Бувай собi спокiйненька, Галю!

  - О, нi, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, -одказуº Галя.

  I ¿хали вони далi темним гаºм та усе щасливi розмовляли про щастячко. А гай усе темнiв, i Днiпро усе шумiв бистрiш. Спершу оступав гай шлях, i ¿дучи вони чули пахощi гайових квiток, потiм гай наче разом знявсь i по обох боках виситься голе камiння, а на них, наче настромленi стрiли, сосни чорнi,а внизу назустрiч ¿м б`ºться Днiпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щiлину. Тiльки що встигло мигонути проти очi ¿м усе те, як на ¿х кинулася орда людей. Мiцнi¿ руки спинили вiз, вхопили Галю, притиснули козака.

  Галя примогла тiльки скрикнути; боротись почав козак.

  Недовга боротьба: хтось один упав i застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, i козак зашатавсь i впав коло Галi. У жаху вона схопила його i притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливаº ¿й руки... уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:

  "Не дихаº! Мертвий!" I страшний плач чувсь, i глухе питання: "Де поховати лучче?" I ступа у той i у той бiк, пошукання, i рили землю, i викидали землю з ями...

  Нiч минала, усе округи свiтлiшало]. Кров, що вливала руки, сякла, холодiла; здалеку поза деревами копали яму

  й мигтiли люди - близько нiкого...

  Та от хтось наблизивсь. Ще у бiльшому жаху Галя мiцнiш притулила до себе козака свого й поглянула... Коло не¿ стояв молодий парубок, наче квiтка в яла, i здавалося, жалко йому було Галi, та як зглянулися ¿х очi, вiн затрепетавсь разом i хутко спитав:

  - Звiдки ти? Чия ти?

  - Я сирота - одказала Галя. - Я живу сама одна коло

  Киºва, у хатцi на луцi... Нi, нi-бо, не те... Я замiж пiшла,

  i от мiй козак...

  - Галю-промовив парубок, трохи не падаючи коло

  не¿, -Галю, сестрице! Чи ти пiзнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? - Вона схилилася до його i багато й гаряче його цiлувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далi спитала: -А де ж другi брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

  Наче вменшився ¿¿ жах I страх; вона пильнiш подивилась округи. Менший брат покликав других братiв, i вони прийшли з-поза дерева.

  - Се наша сестра Галя!-каже ¿м менший брат.

  - Се я, братики рiднi! - промовила до ¿х Галя, та вони чогось не пiдходили до не¿ вiтатися, й старшого брата зовсiм не було помiж ними. I обличчя в них такi страшнi, такi чуднi... жах знов напав Галю!

  - Де старший брат?-спитала вона. -Де вiн!- Жах усе бiльш та мiцнiш ¿¿ понiмав i посягав, i з почину вона нiчого не здолала зрозумiти, потiм далi все вже зрозумiла, усе побачила iфозiбрала.

  Вона бачила старшого брата мертвого пiд дубом i знала, що забив його Михайло ¿¿. Вона була на похоронi й бачила, як старшого брата опустили вкупi з ¿¿